Олекса так дивився на закарпатську землю, ніби все, чим вона красна, було зроблено, викликано до життя його руками.

Вгору, все вгору піднімалася залізниця.

Коли кочегар і помічник розсували дверцята топки, щоб підкинути вугілля, Олекса особливо гостро відчував гранично напружену роботу машини. З її розжареної утроби доносилося клекотіння вогню, пари і повітря: «Ехо-хо!.. Ехо-хо!.. Ехо-хо!..»

І чутливі гори на всі лади повторювали:

— Ехо!.. Уф-уф!.. Хо-хо!.. Ехо-хо!.. Хо!.. Уф!..

Гори тіснили долину з кожним новим поворотом дороги. Щоразу менше і менше видно небо, звивистіше Кам'яниця, запекліший скрегіт коліс «Галочки» на кривизнах, все більшим камінням, каменями-плахами вистелено дно річки, прозоріші і стрімкіші її води. Берегом, часто зникаючи, бігла ледве помітна стежка. І нічого більше немає між полотном залізниці й Кам'яницею — ні дерева, ні кущика, ні шматочка землі. Лише камінна стежка.

На крутих схилах лежали стовбури, вірніше — скелети буків, зламаних чи вивернутих з корінням бурею, або тих, що впали від старості. Вони вкриті зеленувато-коричньовим мохом, під колір землі і скель. Впали років десять тому, та так і валяються.

Ще поворот, і Кам'яниці нікуди діватись. Вона тулиться до самого підніжжя гір, підточує землю, каміння, ліс. Височезні буки з напівоголеним корінням звисають над сипкою кручею, полощуть свої голі віти в шумному, пінистому потоці і ось-ось обрушаться в річку, ляжуть впоперек неї перекидними містками.

— Оце доріжка, спаси і помилуй! — Лисак похитав головою. Диким козам та тиграм тут плигати з каменя на камінь, а не поїздам ходити. Звірина дорога!

— А як же ми, люди, працюємо на цій звіриній дорозі? — Довбня вхопив лопату, розчинив навстіж дверцята топки. Вогонь, ніби в дзеркалі, палахкотів на його вологих щоках, піт струмував по крутому підборіддю, по засмаглому вирізу грудей в синій майці.

Олекса кивнув, стримано посміхаючись примруженими очима. Микола Довбня по-дівочому почервонів — відчув, що машиніст задоволений його словами.

Над трубою паровоза віковим деревом виростав чорний дим, змішаний з крупинками незгорілого, винесеного з топки вугілля.

«Ехо-хо!.. Ехо-хо!..» важко, по-бурлацькому стогнала «Галочка».

Міжгір'я по вінця сповнене димом, парою, хмарами, залізним гуркотом паровоза І скреготінням коліс важковагового поїзда. Регулятор відкритий на великий клапан, реверс зубець за зубцем наближається до крайнього робочого положення — летіти б зараз «Галочці», З вона ледве повзе і от-от, здається, зупиниться, надірвавши свої сили.

Іванчук витер піт, що струмками біг по обличчю, тоскно подивився на радіоприймач: