Він поплескав Лисака по зблідлій, безкровній щоці і пішов по бульвару — в чорному приношеному костюмі, в старомодному капелюсі, високий, з худою жилавою шиєю, трохи накульгуючи на праву ногу.

Так Андрій Лисак, двадцятирічний юнак, перед яким колись було відкрито стільки доріг, що вели до вершин життя, закінчив свій кандидатський стаж і перейшов у ранг агента ворожої розвідки. Резидент дав йому кличку «Красень». Андрій поки що не знав про це. Незабаром дізнається. Багато ще доведеться йому відкрити гірких і страшних істин.

Захопивши донесення лейтенанта Гойди і фотокопію записної книжки Андрія Лисака, майор Зубавін вийшов з свого кабінету і попрямував у кінець коридора райвідділу МДБ, в кімнату, відведену Шатрову на час його перебування в Яворі. Переступивши поріг, Зубавін зупинився біля дверей, вражений і трохи розгублений. Він чекав побачити одягнутого в мундир сивоголового полковника Шатрова, а за столом сидів моложавий чорноволосий чоловік у сірому фланельовому костюмі, а світлій сорочці, з зав'язаним синім, з білими горошками, галстуком.

— Що, не впізнали, Євгене Миколайовичу? — виходячи з-за столу, спитав чоловік у сірому костюмі. Хода і голос в нього були дуже знайомі, шатровські.

— Не відразу впізнав, товаришу полковник, — щиро відповів Зубавін. — Вперше бачу вас у цивільному. І потім, ви так змінили зачіску, так умієте володіти м'язами обличчя і виразом очей, що не дивно і не впізнати.

— Так, — з простодушною гордістю сказав Шатров, — колись я досконало володів мистецтвом перевтілення. Колись! У далекій молодості. Довелось навіть у мундирі білогвардійця в штабі Денікіна красуватися. — Шатров поправив галстук, по-молодечому випнув груди. — Ось, вирішив сьогодні згадати молодість.

— Зрозумів! Хочете піти в гості до муляра Локотаря?

— Угадали! Чи є які-небудь новини, Євгене Миколайовичу?

— Є.

Зубавін поклав перед полковником донесення Гойди і фотокопію. Шатров мовчки проглянув і те і друге. Потім він, також мовчки, висунув шухляду письмового стола, вийняв аркуш цупкого паперу і, не дивлячись на майора, наче забув про нього, почав швидко олівцем малювати якісь загадкові фігурки. Закінчивши, він простягнув малюнок Зубавіну.

— Подивіться, Євгене Миколайовичу, яка карусель вийшла. — Шатров усміхнувся своєю неповторною шатровською усмішкою. — Мені ці каракулі, признаюсь по совісті, непогано допомагають міркувати.

Зубавін схилився над столом, розглядаючи малюнок, зроблений впевненою рукою. Згодом ці шатровські «каракулі», які, між іншим, збереглися у справі 183/13, неодноразово доповнювались і уточнювались. В першому варіанті вони виглядали так: