— Чого це ти, Естіліц?
— Пусте, — відповів він. — Раптом дуже захотілося попоїсти. Ти розумниця, ти відчуваєш мене краще, ніж я сам себе. Що в тебе є, зелена? Чим ти можеш почастувати мене?
— Ти, звичайно, хочеш тортілью? Чи смаки змінилися?
— Смаки, як і характер, не міняються.
— А в мене ще є чудовий, темно-червоний, дуже сухий хамон, прислав дон Антопіо, пригадуєш його?
— Головний фалангіст? У нього м'ясна крамниця біля Пласа-Майор?
— Так. Мила людина, добра, в нього велике серце.
— Серця у всіх однакові. Напевно, він став посилати тобі хамон після того, як у нього померла дружина…
— Звідки ти знаєш?
— Я не знав. Просто я побудував логічну схему, і вийшло, що він не має іншого резону присилати тобі хамон, бо через це хоче підкрастися до твоєї спальні.
— Він з тих, хто крадеться не до спальні, а до церкви. Побувши у священика і надівши на палець каблучку, двері до спальні жінки можна відчиняти лівою ногою… Шкода, що я не запитала лікаря, чи можна тобі пити вино…
— Можна. Якщо він рекомендує трави, то вино тим більше годиться.
— А раптом тобі знову стане погано?
— Тоді ти влаштуєш прекрасний похорон. Наймеш оркестр і попросиш Роберта Харріса виголосити промову на моїй могилі.
— Щоб у тебе язик відсох!
— Мені буде дуже трудно без цієї частини тіла, — зітхнув Штірліц. — Це для мене те саме, що руки для хорошого столяра.
Він сів до столу; Клаудіа торкнулася губами його голови й вийшла з вітальні; по радіо й досі співали; ще раз останні вісті будуть лише через сорок п'ять хвилин; треба пошукати інші станції, може, вже з'явилися коментарі про встановлення дипломатичних відносин між Москвою і Аргентіною; це серйозна подія в нинішньому розподілі політичних сил; очевидно, Перон робить черговий жест перед виборами, сподіваючись, що це дасть йому голоси робітників та лівої інтелігенції. Чи