— Я можу тобі чимось допомогти?

Штірліц довго мовчав; запитання було несподіваним; відповів неохоче, ніби опирався сам собі:

— Можливо… Тижнів через два я повернусь. Або ти приїдеш до мене. Добре?

— Звичайно.

— Треба подзвонити на вокзал, дізнатися, коли останній поїзд на Мадрід.

— Не треба дзвонити. Я вже послала туди Хосефу. Вона зараз повернеться. Останній поїзд відходить на світанку. Ходімо, я покладу тебе, щоб ти часом знову не впав під стіл, у тебе зовсім хворі очі.

— Ходімо, — сказав Штірліц, — Тільки розбуди мене, добре? А то я не зможу заснути. Я мушу повернутися в Мадрід, розумієш? Мушу. Хоч я не хочу туди повертатись, якби ти знала, як я не хочу цього…

… Через тиждень до Бургоса приїде бразильський історик ду Баластейруш. Він поселиться в готелі «Прісіпе піо» й заявить у поліцейській дільниці, куди його люб'язно запросять, перш ніж дати вид на проживання строком на сорок п'ять днів, що тема його роботи, замовлена університетом Ріо-де-Жанейро, називається «Історія будинків Бургоса, зведених до початку XIX століття».

Таке пояснення цілком задовольнить відділ реєстрації іноземців; Баластейруш з натхненням порине в свою справу, почне робити виписки із старовинних проектів, копіювати креслення, фотографувати фасади найцікавіших будинків, гортати домові книги, зокрема й ту, де було прізвище Клаудії.

Після повернення в Мадрід (тільки звідти відправлявся літак за океан) він передасть Полу Роумену відомості про те, що в період з серпня 1936 року по січень 1938-го в апартаментах сеньйори Клаудії Вілья Бьянкі, яка працювала тоді в особливому відділі генерального штабу армії каудільйо Франко, проживав підданий «Великої Римської імперії німецької нації», дипломований інженер Макс фон Штірліц, що народився 8 жовтня 1900 року, паспорт SA-956887, виданий рейхсміністерством закордонних справ 2 травня 1936 року в Берліні, на Вільгельмштрасе, 2.

Перевірка, що її провели з допомогою мадрідських контактів Пола, підтвердить достовірність інформації, яку одержав платний агент військової розвідки США.

На запит, надісланий до Вашінгтона з приводу того, чим займався особливий відділ генерального штабу в Бургосі наприкінці тридцятих років, відповідь прийде певна й недвозначна: контррозвідувальною роботою серед іноземців, акредитованих при генералові Франко.

РОУМЕН-І

РОУМЕН-І

Коли від парку Ретіро йдеш униз до Сібелес, треба неодмінно притискатися до фонтана, якщо ти хочеш повернути в напрямі до Аточі, а йому треба було потрапити саме туди, бо Роберт Харріс, що напився минулої ночі до самісіньких риз, просив Пола заїхати по нього в готель «Феліпе кватро» й пообідати разом. «У мене синдром похмілля, світ не милий, рятуйте, Макса ще й досі немає в ІТТ, я вмираю».