— Батьки віддали мене в англійську школу… Вони були англофілами… У нас частина людей німців, але більшість симпатизує англійцям.

Вони приїхали в бюро прокату, Роумен зайшов до шефа, який дрімав за скляними дверима, вифранчений, в оранжевому піджаку, яскравому галстуку, з двома фальшивими камінцями на товстих пальцях, порослих цупкими щетинистими волосиками.

— Хефе, — звернувся до нього Роумен, — ваша клієнтка мало не загинула в катастрофі. Ви всучили їй автомобіль без гальм.

— Кабальєро, — вигукнув шеф, — усі мої автомобілі проходять найретельніше обслуговування. За машинами стежать кращі іноземні спеціалісти. Я не довіряю свої машини іспанцям, ви ж знаєте наш народ, тяп-ляп, ніякої гарантії, усе поспіхом, бездумно. Я дав сеньйориті чудовий «шевролете», на ньому можна проїхати всю Європу.

— Хефе, мотлох цей ваш «шевролете», — в тон хазяїнові заперечив Роумен, ох, оці вже іспанці, вони схожі на німців, не кажуть «пежо» а «пегеоут», не «рено», а «ренаулт», і неодмінно «шевролете», а не «шевроле», потяг до повного порядку, а чи існує він на землі? Світ скуйовджений, безладний, може, в цьому й прихована його найвища чарівність. — Давайте домовимося ось про що: сеньйорита не звертається у страхове товариство, у неї багато синців, вона може завдати вам серйозної шкоди, «шевролете» стоїть біля Сібелес, нехай ваші люди притягнуть його сюди й старапно відремонтують, а ви дасте сеньйориті малолітражку, якщо вона їй буде потрібна. Домовились?

— Кабальєро, це неможливо. Ми повинні поїхати на місце події і викликати поліцію…

— Яка випише вам штраф, хефе…

— Ми з ними зможемо домовитися по-доброму.

— «Ми»? Я не маю наміру з ними домовлятися ні по-доброму, ні по-поганому. — Роумен витяг з портмоне десять доларів, поклав на стіл хазяїна й вийшов; Кріста ввімкнула приймач, знайшла музику, передавали пісні Астурії.

— Усе гаразд, — сказав він, — ми вільні. Знаєте, про що вони співають?

— Про кохання, — посміхнулася дівчина, — про що ж іще.

— Музика — це кохання, її найвища стратегія, а я запитую про тактику, тобто про слова.

— Мабуть, про квіти щось…

— Ні, «блюмен» — це німці, у них всі пісні про квіти. Іспанці оспівують дію, рух і слово; «о, як горять твої очі, коли ти говориш мені про своє серце, що завмирає від солодкого передчуття»…

— Ви дивно розмовляєте… І поводитесь не по-американськи…

— А як я повинен поводитись по-американськи?

— Напористо.

— Вам про це говорив друг, який знає ціни на тутешню кориду?

— Так.

— Пошліть його к чорту. Американці хороші люди, не вірте базіканню. Просто нам заздрять, тому й не люблять. Хай би всі навчилися так працювати, як ми, то й жили б добре… Ми, може, тільки занадто пнемось, щоб усі жили так, як ми. Нехай і нам не заважають… Погано про нас говорять лише самі заздрісники… Правда… Ви голодні?