Про що я, подумала Кріста. Чому це навалилося на мене? З якого часу? Після того як Кемп вийшов з автобуса? Ні. Раніше. Мені двадцять шість, але я прожила три життя, а може, й більше, я лічу людей, а не думаю про них, я не мрію про майбутнє, як інші, а просто програмую можливу ситуацію, зважаючи при цьому на допустимість недопустимого… Пол був ситуацією; тепер виникла певна несподіваність у моїх з ним стосунках… То й що? Я не маю права на ілюзії. Їх у мене витравили. Якщо я піддамся жіноцтву, яка є надія, можу зламатися, запити, перетворитися на вуличну шлюху…

«А ти й є шлюха», — почула вона в собі і не одразу знайшла слова, щоб заперечити; перше, що спало на думку, — «необхідність жертви», — здалося бездоказовим; хіба мало хто опинявся в такому становищі, як вона, але ж вони не шукали виходу в ліжку з чоловіком, який носив таку ж форму, як і ті, що повезли до тюрми тата з мамочкою.

«Тобі хотілося цього», — почула вона те, що досі забороняла собі чути.

Ні, заперечила вона собі, мені не хотілося цього, не хотілося, не хотілося, не хотілося!

І через те, що в голосі було чути лише одне це полохливе й жалісне «не хотілося», їй стало ясно, що хотілося, що цей холодноокий, коректний і співчутливий Ганс з його книжками був уже давно приємний їй, коли ще він тільки почав розпускати хвіст при «шоколаднику» та «квіткареві», але він це робив достойніше, ніж вони, і вмів приховувати своє бажання.

Кріста зірвала з гачка рушник, рвучко закрутила кран, наче злякалася, що й він скаже щось, розтерлась так, аж шкіра горіла, одяглася, зайшла в кімнату і, сівши до столика, замовила Мадрід.

Роумена дома не було.

Він мав поганий вигляд останніми днями, подумала вона. В нього зовсім хворі очі. І він багато пив. Ні, це не тому, що я стала тягарем для нього, я пригадую, як пив Грегорі Уорк, коли не міг переступити любов до своєї дружини, як його гнітили наші зустрічі, як він хотів бути зі мною й не міг собі цього дозволити, тому що був не тетерук, а справжній мужчина, для якого самозвіт починався з серця й розуму, а не з сліпого тваринного потягу.

Якось, взявши її тонкі руки з своєї шиї, він сказав Крісті:

— Соломко, мабуть, я рано постарів, але я не можу лягти в ліжко з жінкою, в яку не закоханий. Кажуть, це трапляється з людьми, котрим стукнуло п'ятдесят. Дивно, мені тридцять чотири, але почуття в мене старечі. І, будь ласка, не кажи, що п'ятдесят — розквіт мужчини. П'ятдесят років — це початок заходу, хоч він може бути дуже гарним і тривалим, як у кінці серпня…

Чому я так часто згадую Грегорі, спитала себе Кріста. Я бачила його останній раз три роки тому на набережній Тежу, неподалік від Есторіла, і була така ж осінь, тільки там дуже волого, і було так само тихо, як зараз у цій конурі, а мені було так само погано, як зараз… Ні, зараз ще гірше, тому що Пол дуже схожий на Уорка, він такий же відкритий і такий же сором'язливий, навіть просить відвернутися, коли роздягається… Я згадала Грегорі тому, сказала вона собі, що лист Пола був адресований теж Грегорі, якомусь Грегорі Спарку, ось чому я так часто згадую його…