… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.

— Спасибі, — відповів Штірліц, покашлюючи. — З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.

— Викликали Кла… жінку? — урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.

— Ні. Поки що не викликав жінки, — все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. — Набираюся сил. Не хочу ославитись.

— Коли кохаєте жінку і вона знає, що ви її кохаєте, — можете бути хоч імпотентом, все одно не ославитесь. Якщо ж у вас немає до неї почуття, а лише одне бажання — то бережіться.

Ну й ну, подумав Штірліц, нехай буде так. Кожен заспокоює себе як йому зручніше. Бідолага Пол… Він уже не рве живота від сміху; раніш реготав часто, і це була не гра, він дійсно радів з того, що здавалося смішним, навіть коли те, що здавалося йому смішним, насправді й не було таким уже й смішним, щоб рвати живота навпіл. Він рано постарів. Так, як зараз сказав він, говорять чоловіки, яким під шістдесят, а то й більше, коли інтимні стосунки з жінкою неможливі, якщо немає почуття. Це тільки в молодості флірт легкий і випадковий. Чим ближче до старості, тим одчайдушніше розумієш той страшний смисл, який закладено в слові «останній», «остання», «останнє».

— Так ніде й не повеселилися? — спитав Роумен.

— Вважаєте за потрібне, щоб я тут відповів правду?

Роумен почухав кінчик носа:

— Чорт його знає… Мабуть, ні… Тут хтось був без мене. Мою позначку в замку порушили, дурні. Я ж хитрий…

— То, може, поп'ємо кави в іншому місці?

— Але ж я хотів подивитися вам у вічі. А це треба робити в тому місці, де немає сторонніх.

— Ну що ж, гаразд, — погодився Штірліц, і саме в ту хвилину пролунав телефонний дзвінок.

— Так, — відповів Роумен, швидко схопивши телефонну трубку з важеля. Із Севільї дзвонив Блас; Роумен зрозумів, що дзвінок міжміський, тому не опанував собою, це й видало його знервованість. — Дуже добре… Спасибі… Коли прибуває в Мадрід? — він подивився на годинник. — Ага… Дуже добре… Ви, сподіваюсь, сказали, що я зустріну? Молодець… Спасибі ще раз.

Поклавши трубку, він ще раз глянув на годинник і мовив:

— У нас багато часу. Через п'ять годин ми маємо під'їхати на автовокзал.