— Я не заважатиму?

— Навпаки. У мене до вас прохання… Ви розкажете Кр… Чорт, — перервав він себе, — все-таки ваша правда, дивитися один одному в очі набагато краще в іншому місці.

— От бачите, — зітхнув Штірліц. — Роки наділяють нас прокляттям здорового глузду… Це не завжди добре, але в нашому з вами випадку це справді дуже потрібно…

Роумен витяг з кишені плескатий блокнотик з вензелем, простяг його Штірліцові, показуючи очима на відкриту сторінку, там були написані імена й адреси семи осіб: сітка Густава Гаузнера в Аргентіні й Чілі.

— Нікого з них не знаєте? — спитав він самими губами.

Штірліц прочитав запис двічі; прізвище Кроста здалося йому знайомим; у СС штандартенфюрера професора Танка був ад'ютант з таким же прізвищем, працював на Шелленберга; батько голландець, мати німкеня. Інших не знав, не бачив і нічого про них не чув.

— Ні, — шепнув Штірліц. — Крім першого…

— Гаразд. Поїхали. Посидимо в «Бокаччіо», там поки що мало відвідувачів.

— Чи в «Палермо», — підіграв йому Штірліц, називаючи адреси тих барів, куди, — вони легко зрозуміли один одного, — їхати й не збиралися, але залишали неправильний слід; коли їх слухають, — а їх напевне слухають, — нехай нишпорять.

Вони вийшли до передпокою, Роумен відчинив двері, але знову задзвонив телефон; якусь мить Пол роздумував, чи варто вертатись, запитливо подивився на Штірліца, той розвів руками, не любив вертатися, чомусь найнеприємніші новини повідомляють, коли виходиш з дому, якась непізнана закономірність, пішов би — і бог з ним, віддалив би на якийсь час прикру необхідність роздуму про те, як треба діяти і що можна зробити.

— Все-таки підійду, — сказав Роумен, і Штірліц зрозумів, що вони зараз думали абсолютно однаково…

Дзвонили з посольства; посланник Гейн просив негайно приїхати: «Це дуже важливо, Пол, я чекаю на вас».

Те, що Роумена запросив кар'єрний дипломат Гейт, по було випадковістю, а являло собою одну з ланок у тому плані, який продумав Роберт Макайр, з подання директора ФБР Гувера і Маккарті.

Взагалі Гейт сторонився людей зі служб, не вірив їм і трошки побоювався. Кожна людина народжується чотири рази — крім самого факту народження. Але якщо день своєї появи на світ кожен святкує, тому що знає його, то інші дні народження, які іноді визначають віху якісно нового життя людини, не святкує ніхто, бо навіть не записує на календарі ту хвилину, коли зустрічає жінку, яка потім стає його дружиною, появу першої дитини відзначають як факт народження на світ божий нової людини, не усвідомлюючи, що саме цей день і визначив цілком нові риси людини, яка стала батьком; не відзначають і той день, коли було зроблено вибір професії, але ж саме це надає особі спрямованості, а що, як не спрямованість, виявляючи себе в часі й просторі, визначає те, що залишить після себе та чи інша індивідуальність? Зрідка хто пам'ятає і той день, коли людина була поставлена перед вибором між безкомпромісним додержанням правди й тим постійним лавіруванням серед рифів життя, яке, на жаль, так поширене в тому світі, де слово «пристосовництво» стало конче необхідним, та хіба дійшли б до нас праці Галілея й полотна Веласкеса, якби вони не навчалися прикрої науки пристосування до обставин, що їх оточували?! А з другого боку, важко уявити, як пішов би розвиток цивілізації, коли б не відкинули практики пристосування Джордано Бруно чи Ян Гус, прийнявши мученицьку смерть. Інша справа: чому історії забажалося, щоб Галілей, відрікшись, пристосувався, зберіг для людства свої ідеї, а Бруно загинув, не зрадивши себе?