Повернулися ми цілком щасливо. Коли ми перевалювали через Тянь-Шань, то могли бачити з висоти, що в Долині воріт дме сильний Ібе, — вся долина була в жовто-сірій імлі. Проте, поки ми спустились і виїхали до берега Ебі-Нуру, Ібе кінчився, і ми проїхали до Алаколю в тиху погоду, тому й до пікету Токти не було потреби заїжджати. На берегах Алаколю я побачив не рівну, а розбиту і торошену кригу, розкидану останнім Ібе, а вздовж берегів озера тороси простягалися суцільним валом по східному і північному берегах. Коли ми ночували другий день на Алаколі, починалась нова порція Ібе, але тут ми були вже в гирлі Долини воріт і встигли звернути до ріки Емель, перш ніж він розігрався на повну силу, тому й дісталися до Чугучака цілком благополучно.

Консулові я привіз листа і подарунки з Кульджі.

Щоб закінчити свої записки, мені лишається ще навести листи Лобсина про подорож у Тібет і перебування його в столиці Лхасі, які я одержував від нього час від часу.

ЛИСТИ ЛОБСИНА З ДОРОГИ В ТІБЕТ І З ЛХАСИ

ЛИСТИ ЛОБСИНА З ДОРОГИ В ТІБЕТ І З ЛХАСИ

Першого листа я одержав досить скоро, ще весною, його привіз один з торгоутів, який вернувся з Дуньхуана через хворобу. Після звичайних в таких листах поклонів усім знайомим і побажань я знайшов в цьому листі таке:

«Добрий мій названий батьку і покровителю Хомо Кашітоновичу! Пишу тобі від печер з Тисячею будд, де ми стоїмо уже третій день, відпочиваючи від довгого шляху через Хамійську пустиню. З Кульджі в Карашар ми їхали майже місяць по країні Юлдус, де живуть мої родичі монголи-торгоути з часів великих походів Чингіс-хана. Місця тут дуже гористі, на північній стороні високі гори і на південній теж і, звичайно, всі снігом вкриті. А між ними широка долина, де взимку живуть наші кочівники, а влітку ідуть на джайляу в гори. Тут ми стояли декілька днів, поки прочани споряджались у свій довгий шлях. В долинах буйні трави, народ заможний, живуть взагалі добре під владою своїх ханів, але, звичайно, не без різних утисків на свою користь, як належить всякому начальству. З Карашара ми пішли не по великому китайському шляху через Токсун і Хамі, а пряміше, по пустині між горами Чолтаг і Куруктаг, тому що взимку можна обійтись без води і користуватися снігом, наметеним у всіх западинах і на підвітряних схилах, і возити з собою на в'юках куски льоду, щоб варити обід і чай під час зупинок. Їдемо ми всі на верблюдах, а більше йдемо пішки, коней у нас нема, а верблюди знаходять у пустині досить корму. А там, де корму більше, ми робимо дньовіки, щоб підкормитй своїх двогорбих. Коли вийшли в пустиню Хамійську, ми повернули на південь, минули р. Сулехе і зупинились коло печер Тисячі будд за Дуньхуаном. Старший лама пізнав мене, розпитував за тебе і чи багато ми мали від продажу старих книг з тайників храму. Надіслав з нами донесення хамболамі в Лхасу. Дізнавсь у нього, що з Керії або Нії прочани не проходили, виходить, мій син тут не був, а пішов звідти прямим шляхом в Тібет. Чи не повернувся він додому? Якщо випадково дізнаєшся — пиши мені в заїзд монголів-торгоутів у Лхасі, де ми будемо весь час стояти. Звідси ми підемо скоро прямим шляхом через західний Цайдам, не заходячи на Кукунор і в Дуланкіт, на високе Тібетське нагір'я. Якщо зустрінемо де-небудь прочан, що повертаються з Монголії, надішлю тобі звістку, а в іншому разі — доведеться писати з Лхаси».