«Добрий мій названий батьку і покровителю Хомо Кашітоновичу! Пишу тобі від печер з Тисячею будд, де ми стоїмо уже третій день, відпочиваючи від довгого шляху через Хамійську пустиню. З Кульджі в Карашар ми їхали майже місяць по країні Юлдус, де живуть мої родичі монголи-торгоути з часів великих походів Чингіс-хана. Місця тут дуже гористі, на північній стороні високі гори і на південній теж і, звичайно, всі снігом вкриті. А між ними широка долина, де взимку живуть наші кочівники, а влітку ідуть на джайляу в гори. Тут ми стояли декілька днів, поки прочани споряджались у свій довгий шлях. В долинах буйні трави, народ заможний, живуть взагалі добре під владою своїх ханів, але, звичайно, не без різних утисків на свою користь, як належить всякому начальству.
З Карашара ми пішли не по великому китайському шляху через Токсун і Хамі, а пряміше, по пустині між горами Чолтаг і Куруктаг, тому що взимку можна обійтись без води і користуватися снігом, наметеним у всіх западинах і на підвітряних схилах, і возити з собою на в'юках куски льоду, щоб варити обід і чай під час зупинок. Їдемо ми всі на верблюдах, а більше йдемо пішки, коней у нас нема, а верблюди знаходять у пустині досить корму. А там, де корму більше, ми робимо дньовіки, щоб підкормитй своїх двогорбих.
Коли вийшли в пустиню Хамійську, ми повернули на південь, минули р. Сулехе і зупинились коло печер Тисячі будд за Дуньхуаном. Старший лама пізнав мене, розпитував за тебе і чи багато ми мали від продажу старих книг з тайників храму. Надіслав з нами донесення хамболамі в Лхасу. Дізнавсь у нього, що з Керії або Нії прочани не проходили, виходить, мій син тут не був, а пішов звідти прямим шляхом в Тібет. Чи не повернувся він додому? Якщо випадково дізнаєшся — пиши мені в заїзд монголів-торгоутів у Лхасі, де ми будемо весь час стояти. Звідси ми підемо скоро прямим шляхом через західний Цайдам, не заходячи на Кукунор і в Дуланкіт, на високе Тібетське нагір'я. Якщо зустрінемо де-небудь прочан, що повертаються з Монголії, надішлю тобі звістку, а в іншому разі — доведеться писати з Лхаси».
«Дорогий Хомо Капітоновичу! Учора на стоянці на березі Голубої ріки в Тібеті наш караван зустрівся з монголами, що поверталися з Лхаси в Ургу. Я віддам їм цього листа, якого пишу тобі в дорозі через Цайдам і Тібет. З Дуньхуана ми вийшли на початку весни. До підніжжя великого хребта Алтинтаг йшли від печер з Тисячею будд ще два дні по кам'янистому, зарослому полином степу, перевалили через скелясті невисокі гори в русло ріки Данхе, Ця ріка тече маленькою ущелиною, яку вона промила собі в кам'яних породах. І в стінах цієї ущелини всюди стирчали великі і малі валуни, накладені один на одного. І я подумав, що спочатку ця ріка сама наносила валуни з гір на цей степ, навернула їх один на одного, а потім знов стала їх заносити і вирила свою ущелину, в якій бурхливо тече між стрімкими берегами. І добре, що через цю ріку побудований міст, інакше ніяк не можна було б спуститися на верблюдах до води, щоб іти вбрід, та й бродити через бурхливу ріку було б страшно, вона могла звалити верблюдів з ніг[20]. А міст побудували китайці, що живуть за рікою в цьому степу, де мають ниви і розводять баранів і кіз. У цьому селищі ми взяли провідника, щоб він провів нас через головний хребет Алтинтагу, який в цій частині називають Наньшань, тобто південні гори. Із селища він виднівся високою стіною, а попереду весь його гребінь був ще вкритий снігом. І в селищі було ще холоднувато, весна тільки що розпочиналась, тоді як у Дуньхуані вже цвіли абрикоси і персики.