— Так, — сказала Наталя, відчуваючи нестерпний біль у потилиці.

Він одпустив її і знову заходив по кімнаті. Ходив за Наталиною спиною, і це пригнічувало, викликало неприємне почуття безпомічності.

— Отже, Анісімова нічого нового не сказала?

— Ні.

— У неї були сигарети?

— Які? — насторожилася Наталя.

— Звичайні. Вона ж курить.

— Ні, — повторила Наталя. — Одна жінка із свідків намагалася передати їй пачку сигарет, та конвоїр забрав і оддав мені.

— І що ж ви, не дозволили їй курити?

— Ні. — Наталя якусь мить вагалась, а потім сказала — Я не віддала їй пачку. Там могла бути записка. Але тепер, якщо треба, можу передати…

— Про це ми ще поговоримо, — Шеф так само ходив за Наталиною спиною. — Чому не арештовано Савицького?

— Не знаю, — розгубилася Наталя. Вона не ждала такого запитання.

— Не знаєте, — повторив Шеф.

Він підійшов збоку, наступив їй на ногу і, перш ніж Наталя встигла щось зрозуміти, вдарив в обличчя раз, вдруге, втретє. У Наталі задзвеніло у вухах. Рука сама рвонулася до пістолета, але Наталя стрималась і цього разу.

— Лежнєв не певен, що Савицький Шеф, — ледь чутне сказала вона, закриваючи обличчя руками і відчуваючи у роті присмак крові. Ліктем другої руки вона прикривала пістолет.

— Не певен, — повторив Шеф, сідаючи на стіл перед Наталею і закурюючи нову сигарету. — А може, Пєтухова не признала в ньому мене?

— Їй не показували Савицького.

— Гадаєте, що я вам повірив. А тепер таке запитання: кого Лежнєв вважає причетним до пожежі на Залісній вулиці — здається, так вона називається?

— Вас, Савицького, покійного Павла Чухна, Палія, Анісімову.

— Ще?