— Ви його знали?

— Він був моїм товаришем.

Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.

— Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.

— Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше — в сорок третьому.

Наталя знову зупинилася.

— Вибачте, Василю Тимофійовичу, але, мабуть, я недочула… Ви сказали, що він був вашим товаришем?

— Так.

— Ви кажете про штурмбанфюрера Фріснера?!

Лежнєв здивовано глянув на неї.

— Я кажу про радянського розвідника Оскара Фріснера — вашого батька. Невже мама нічого не розповідала вам?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Велика стрілка настінного годинника в кабінеті криміналістики встигла двічі обійти циферблат, а Лежнєв усе розповідав. Власне, це була не просто розповідь — спогади очевидця. Багато чого з того, про що він говорив, будило не тільки його пам’ять, але й почуття. Мабуть, саме тому він раз по раз забігав наперед, робив відступи.

— Я вважав, що Оскар поводиться необачно… У двадцять вісім років здається, що тебе вже навчило життя. Та тільки в зрілому віці починаєш розуміти, що будь-який індивідуальний досвід — обмежений. Що б ти не бачив, через що б не пройшов — не вважай, що бачив, а тим більше зрозумів усе. А як часто люди, покладаючись тільки на свій власний досвід, намагаються судити інших. «Ти зробив це не так, як я, вчинив інакше — значить, вчинив неправильно». Така філософія тепер мене дратує…

Він устав і вже в котрий раз пройшовся по кімнаті, засвітив горішні люмінесцентні лампи, потушив настільну.

— А раніше? — спитала Наталя, боячись, що він обірве розповідь або закінчить її скоромовкою.

— Раніше я буїв надто самовпевнений, — усміхнувся Лежнєв. — Гадав, що маю право повчати мало не всіх і кожного.