— Більше нікого.

Помітивши, що Шеф зробив погрозливий рух, Наталя ривком схопилась і, крутнувшись під його рукою, відбігла в далекий куток кімнати.

— Злякались? Боїтесь? — посміхнувся Шеф. — Але ви ще не досить боїтеся мене. Я постараюся, щоб ви боялися мене по-справжньому. У вас іще багато самолюбства, впертості, Наталю Сергіївно. Я звільню вас од цих інстинктів. Ви їх залишите тут, у цій кімнаті… Джон! — гукнув він.

До кімнати ввійшов Палій. У нього в руці була вірьовка.

— Прив’яжи її до стільця! — наказав Шеф.

— Що ви хочете робити? — вдавано перелякано спитала Наталя, задкуючи до комода.

Вона вигравала час, а точніше — позицію. Палій ще був біля дверей. Та ось він, зловтішно усміхаючись, почав підходити до Наталі. Шеф теж наблизився. Вони були за якихось п’ять-шість кроків од неї, коли вона рвонула з-під куртки пістолет. Вона не збиралася стріляти, але забула, що запобіжник спущено і в ствол дослано патрон.

Постріл лунко вдарився в стіни. Шеф завмер. Палій зблід, випустив вірьовку, кинувся до дверей.

— Стій!!! — крикнула Наталя.

Він зупинився, зігнувся, повільно підняв руки.

— Ви, Шеф, три кроки назад!

Шеф відступив.

— Стрілятиму без попередження, — вже спокійно і твердо сказала Наталя, — сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я саме так зроблю.

Шеф мовчав.

— Руки за голову! — скомандувала Наталя.

Шеф підкорився.

— Це, піжон, стосується й тебе, — крикнула вона Палієві. — Виходити спиною вперед. Дивитися мені в очі.

Губи Шефа сіпнулися в посмішці.

— Я недооцінив вас, Наталю Сергіївно.

— Мовчати.