— Що ж, я згоден.

— Дякую, Буреє. Сам не знаю, як тобі відплатити. На ось п’ятсот франків.

Тоді Буреє дивиться мені у вічі й каже:

— Ні, прибережи свої гроші. Якщо ти зумієш дістатися до Великої Землі, то вони знадобляться тобі, щоб продовжити втечу. Відсьогодні я не гратиму більше, аж поки ти втечеш звідси. Я завжди зумію заробити собі на сигарети й біфштекс.

— Чому ти відмовляєшся взяти гроші?

— Річ у тім, що я цього не зробив би навіть за десять тисяч франків. Я дуже ризикую, навіть якщо буду вельми обережний. Це можна зробити тільки задарма. Ти допоміг мені, ти єдиний подав мені руку. Я щасливий, хоч і боюсь допомогти тобі здобути свободу.

Перемальовуючи на аркуші паперу із зошита схему, я відчуваю сором перед цим наївним благородством. Буреє й на думку не спало, що в моїй поведінці з ним був свій розрахунок і зацікавленість. Мушу сам собі сказати, аби піднести себе у власних очах, що я будь-що повинен утекти, навіть, якщо цього треба буде, не гребуючи не зовсім гарними методами.

Уночі я розмовляю з Наріком, прозваним «Смачною Кашею», який потім перекаже все своякові. Нарік відповів дає не вагаючись:

— Покладись на мене, я заберу з майстерні ті деталі. Тільки не поспішай, бо їх можна буде виносити лише разом з матеріалами, потрібними на будівельних роботах. У всякому разі, обіцяю тобі, що не пропущу слушної нагоди.

Мені лишається поговорити з Матьє Карбоньєрі, бо я збираюся втікати саме з ним. Він дає згоду.

— Матьє, я знайшов людину, яка зробить мені пліт. Знайшов і того, хто винесе з майстерні деталі для плота. А ти підшукаєш у садку місце, де можна буде закопати той пліт.

— Ні, робити це на грядці небезпечно, бо вночі наглядачі приходять красти овочі, і якщо хтось наступить на розпушену землю, нас викриють. Я влаштую сховок у підпорній стіні — вийму з неї великий камінь і видовбаю там нішу. Потім кластиму туди деталі й закриватиму нішу каменем.

— Деталі слід приносити відразу в садок?

— Ні, це дуже небезпечно. Свояки не зможуть пояснити, чого вони приходять у мій садок. Буде краще, коли вони кластимуть деталі щоразу в різних місцях неподалік від садка.

— Домовились.

Здається, все йде добре. Треба ще тільки заготувати кокосових горіхів. Згодом я подумаю, як можна буде наскладати їх удосталь, щоб не привернути до себе уваги.

Тепер я знову відчуваю, що живу. Мені ще потрібно поговорити з Галгані та Гранде. Я не маю права мовчати, адже їх можуть звинуватити в співучасті. Отже, я маю офіційно відокремитись від них і жити сам. Коли я кажу їм, що готуюся до втечі й нам доведеться розділитись, вони кричать на мене й рішуче заявляють: «Утікай якомога швидше. Ми тут якось виплутаємось. А поки що лишайся в нашому «казані», ми вже всяке бачили».