Я вже розповідав, що тут каторжан не ховають, а кидають у протоку між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де кишать акули. На мерця натягають мішок від борошна, а до ніг прив’язують каменюку. На носі човна горизонтально стоїть прямокутний, щоразу один і той самий ящик. Припливши до визначеного місця, шість веслярів-каторжан підіймають свої весла над бортами. Один чоловік перехиляє ящик, а другий відкриває його бокову стінку. Тіло сповзає в море. Немає сумніву, що акули одразу ж розривають мотузку. Ніколи мрець не затримується довго під водою. Він спливає на воду, і акули починають битися між собою за цей ласий шматок. Коли дивишся, як акули з’їдають людину, мороз проходить поза шкірою, бо коли акул дуже багато, то трапляється таке, що над водою з’являється мішок з мерцем, і вони, зірвавши цей мішок з нього, розривають його на шматки.

Все це відбувається саме так, як я описав, але одну деталь я не зміг перевірити. Всі без винятку каторжани твердять, нібито акул приваблюють звуки дзвона на каплиці, в який б’ють, коли хтось помирає. Можна, мовляв, щодня приходити о шостій вечора на косу й не побачити жодної акули. Та коли на каплиці вдарить дзвін, у протоці враз з’являються акули, чекаючи мерця. Тому люди й гадають, що морські хижаки збираються тут на подзвін. Лишається тільки побажати, щоб я не став саме в такий спосіб ласим шматочком для акул. Якщо вже це має статися, то нехай краще вони роздеруть мене, коли я втікатиму з островів. Але померти від якоїсь недуги в камері й потрапити в зуби акулам я не хочу.

Завдяки друзям, які підкупили роздавачів їжі, я наїдаюся досхочу й почуваю себе добре. Від сьомої ранку до шостої вечора я без упину ходжу. А увечері незмінно одержую повний казанок квасолі, сочевиці, чини або рису з салом. І завжди з'їдаю все з апетитом. Утома від ходіння має свої переваги: мені вдається ніби роздвоюватись. Скажімо, вчорашній день я провів на луках біля села Фавра в департаменті Ардеш. Коли померла моя мати, я частенько їздив на кілька тижнів до тітки, материної сестри, що вчителювала в тому селі. Тож учора я побував подумки у каштанових гаях, де збирав гриби й чув, як мій маленький товариш, пасучи отару, кричав собаці завернути вівцю, котра відбилася від гурту, або вкусити козу, що надто швидко бігла. Навіть більше, я напився холодної води з джерела й відчув приємний лоскіт манюсіньких бульбашок, що торкалися мого носа. Отак майже по-справжньому знов пережити події п’ятнадцятирічної давності можна тільки в камері, далеко від гамору, в цілковитій тиші.