Минуло ще шість місяців. Я ставлю крапку й видряпую цвяхом на дошці гарне число 14. Цим цвяхом я послуговуюсь лише раз на півроку. Так, я ставлю крапку. Здоров’я в мене й далі добре, та й духом не падаю.

Завдяки тому, що я часто витаю у хмарах, розпач бере мене рідко. А якщо й бере, то я дуже швидко опановую себе, вирушаючи подумки в мандри, і забуваю про все на світі. Смерть Сельє дуже допомагає мені в такі хвилини виходити переможцем з гострих криз. Я кажу собі: «Я живу, живу, живу й повинен жити, жити, жити, щоб якогось дня опинитися знову на волі. А він, завадивши мені втекти, помер, він ніколи не буде вільний, як буду я колись, ось це вже напевне. В усякому разі, якщо я виберуся звідси в тридцять вісім років, то ще не буду дуже старий, і наступна втеча буде вдалою, я певен цього».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять — і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.

Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:

— Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.

Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.

— Кру-гом! Ліво-руч!

Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір’я.

Дев’ята година. За столиком посеред подвір’я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього — двоє сані тарі в-каторжан і один санітар— наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.

— Всім роздягатися догола! — кричить старший наглядач. — Речі під пахву. Прізвище? — звертається він до першого.

— К.

— Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.

Я підходжу останній.

— Прізвище?

— Шарр’єр.

— Тільки ти й маєш непоганий вигляд. Новенький?

— Ні.

— Давно тут сидиш?

— Якраз сьогодні сповнюється півтора року.