А що ти думав, пропащий сіромахо, з ким повелися, мов з суспільним покидьком? Хотілося б знати, чи ті дванадцять присяжних засідателів, що тебе судили, бодай раз запитували себе, чи вони добре вчинили, так суворо засудивши тебе. І чи той прокурор, щодо якого я ще й досі не вирішив, чим маю вирвати йому язика, хоч раз запитав себе, чи він не перегнув палицю у своїй звинувачувальній промові на суді. Певне, навіть мої адвокати не згадують про мене. А якщо й іноді згадають, то, либонь, говорять загальними словами про «цю нещасну справу Метелика» в суді присяжних 1932 року: «Знаєте, колеги, того дня я не був у належній формі, а заступник прокурора Прадель, навпаки, перевершив сам себе. Він чудово провів звинувачення в цій справі. Це справді обвинувач високого класу».

Я чую ці слова, наче сиджу поряд з метром Реймоном Юбером, який розмовляє з іншими адвокатами, або на якомусь світському зібранні, або радше в коридорах Палацу правосуддя.

Мабуть, тільки голова суду Бевен може мати свою чесну позицію. Цей владний чоловік може дуже переконливо сперечатися із своїми колегами або на якомусь світському зібранні про небезпеку, яку таїть у собі суд присяжних. Він напевне може сказати добірними словами, що дванадцять шкарбунів, які вступають у ролі присяжних засідателів, не мають необхідної підготовки для цієї справи, що вони надто піддаються чарам звинувачення чи захисту, залежно від того, хто бере гору в ораторському поєдинку, що вони швидко виправдовують або засуджують, піддаючись упливу позитивної чи негативної атмосфери, яку створює сильніша з двох сторін.

Усе це добре розуміють суддя й моя родина, хоча моя родина, мабуть, трохи недолюблює мене за ті прикрощі, яких, безперечно, я завдав їй. Тільки мій батько, мій сердешний татусь, не повинен би нарікати на той важкий хрест, що його я поклав йому на плечі, я певен цього. Він несе цей важкий хрест, не звинувачуючи свого хлоп'яти, ні в чому не дорікаючи йому, хоч він, як учитель, шанує закони й навіть учить інших їх розуміти й дотримуватись. Я переконаний, що у душі він кричить: «Негідники, ви вбили мою дитину, навіть гірше, засудили мого сина помирати повільною смертю якихось двадцять п’ять років!» Якби батько знав, де зараз його хлоп’я, що з ним зробили, то він став би анархістом.

Цієї ночі «Людожерка» як ніколи виправдала свою назву. Я зрозумів, що двоє в’язнів повісилися, а один задушився, заткнувши собі ганчір’ям рот і ніс. Якраз навпроти камери 127 міняються вартові, і подеколи я чую уривки їхніх розмов. Цього ранку вони, розмовляючи про нічні пригоди, не крилися від мене.