— Чого ти питаєш про це?

— З власних інтересів.

— Послухай мене. Матюрет здійснив зі мною втечу, подолавши дві тисячі п’ятсот кілометрів у морі, де він поводився як справжній чоловік — от і все, що я тобі скажу.

— Я хочу знати, чи він твій.

— Ні, я не мав нічого з Матюретом з погляду статевих взаємин. Я його високо ціную як друга, а решта мене не стосується, за винятком того, коли йому зроблять щось погане.

— А що, коли одного дня він стане мені за жінку?

— Якщо він сам пристане на це, то мені буде байдуже до цього. Але якщо ти, домагаючись, аби він став твоїм голубчиком, погрожуватимеш йому, то матимеш справу зі мною.

Я зустрів тут італійця, що мав золоту капсулу, коли нас везли сюди з Франції. Він привітався зі мною.

— Ти й досі тут? — спитав я його.

— Я зробив усе, що міг. Моя мати надіслала мені дванадцять тисяч франків, наглядач узяв у мене шість тисяч комісійних, чотири тисячі я потратив на те, аби мене відіслали на Велику Землю — пройти рентген у Кайєнні, але там не зміг вирватися з їхніх рук. Тоді я вирішив стати перед судом за те, що нібито поранив одного друга. Ти його знаєш, це корсиканський розбійник Радзорі.

— Знаю, ну й що ж?

— Ми домовилися, що він поранить собі живіт і мене разом з ним відішлють до військового трибуналу — його як обвинувача, а мене як винного. І тоді в нас нічого не вийшло. Ми пробули там лише два тижні. Мене засудили на шість місяців, які я відсидів торік у дисциплінарній в’язниці. Ти навіть не знав, що я там був. Метелику, я більше не можу терпіти, мені хочеться накласти на себе руки.

— Краще загинути в морі під час утечі, принаймні помреш вільною людиною.

— Я готовий до всього, ти маєш рацію. Якщо ти готуватимеш щось, дай мені знати.

— Гаразд.

Починаються мої будні на Руайялі. Мені дали буйвола, якого звати Брут. Важить він дві тонни. Це справжній убивця, він уже вкоротив віку двом іншим самцям.

— Це його останній шанс, — каже мені наглядач Ангості, який відповідає за буйволів. — Якщо він порішить ще одного, то його теж уб’ють.

Сьогодні вранці я познайомився з Брутом. Мартініканський негр, який досі поганяв буйвола, лишиться зі мною на тиждень і навчить мене працювати з ним. Я швидко здружився з Брутом, почастувавши його кількома зеленими гарциніями, зірваними в садку лікарні. І ось ми спускаємося до моря. Брут запряжений у віз, такий незграбний, наче його зробили ще хтозна й коли; на возі — бочка на три тисячі літрів. Робота в нас із Брутом проста: спуститися до моря, набрати в бочку води й вивезти її отим жахливим схилом на плоскогір’я. Вгорі я виймаю з бочки чіп, і вода ллється в стічні канави, змиваючи залишки нечистот, які вранці я вилив сюди з параш. Працю вати я починаю о шостій ранку, а закінчую о дев’ятій.