— Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу — й належного лікування.

— Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.

— Дякую.

Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря — перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни — нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам’яними брилами.

До басейну ми спускаємося від в’язниці о дев’ятій ранку по сто чоловік, зовсім голі. Дружинам і дітям наглядачів наказано сидіти о цій порі вдома..

Ми живемо так уже цілий місяць. Вигляд у в’язнів став зовсім інший. Годинна прогулянка на сонці, купання в морській воді, можливість поговорити цілком змінили цю юрбу знедолених, хворих фізично й духовно.

Якось, повертаючись після купання до в’язниці, ми почули розпачливий жіночий крик і два постріли з револьвера.

— Рятуйте! Моя донечка тоне! — волала якась жінка.

Голос долинав від причалу — звичайного зацементованого схилу, до якого підпливають човни.

— Акули! — кричить інший голос.

Потім — ще два постріли з револьвера. Поки всі озиралися на ті крики та ростріли, я, не вагаючись, відштовхнув наглядача й кинувся голяка на пристань. Прибігаю, бачу двох жінок — це вони кричать, мов несамовиті, — трьох наглядачів і кількох арабів.

— Стрибайте у воду! — кричить одна жінка. — Вона недалеко! Я не вмію плавати, а то вже була б там… Боягузи!

— Акули! — горлає наглядач. І знову стріляє у воду.

На хвилях я бачу дівчинку в біло-голубій сукеночці.

Слабка течія повільно зносить малу просто до того місця, де ховають каторжан, але туди ще далеко. Наглядачі раз у раз стріляють і, напевне, влучили не в одну акулу, бо вода навколо дівчинки аж вирує.

— Годі, не стріляйте! — кричу я.

І, не довго думаючи, кидаюсь у воду. Я швидко наближаюся до дівчинки, яка тримається на воді завдяки сукеночці й чимдуж дригає ніжками, відганяючи акул.

Мені залишається до дівчинки якихось тридцять-сорок метрів, коли до неї підпливає човен — він примчав від острова Руайяль. Дівчинку піднімають на борт. Забувши про акул, я мало не плачу від люті. Потім і мене витягують на човен. Отже, я марно ризикував життям.

Принаймні я так думав. Однак через місяць лікар Жермен Гібер домагається, щоб мене звільнили за станом здоров’я із в'язниці — це своєрідна винагорода за мій вчинок.