І тільки наступного ранку, після ночі постійних поєдинків, десь о сьомій годині, Брут зумів притиснути Дантона до муру пекарні, що стоїть на березі моря, і там устромив йому в черево свій ріг. Щоб докінчити його, Брут тричі обернувся довкола себе, повертаючи ріг у череві Дантона, який, спливаючи кров’ю, переможений упав на землю.
Ця битва двох велетів так виснажила Брута, що мені довелося допомагати йому вивільнити свій ріг. Ї він немічно пошкандибав понад морем, а поряд з ним пішла Мар— ґеріта, гордо задерши вгору свою шуту голову.
Я не був присутній на їхній шлюбній ночі, бо наглядач, який відповідає за буйволів, звинуватив мене в тому, що я випряг Брута, і звільнив з погоничів.
Я йду до коменданта поговорити про Брута.
— Що сталося, Метелику? А, ви щодо Брута… Його доведеться вбити, він надто небезпечний. Порішив уже трьох чудових буйволів!
— Я дуже прошу вас урятувати Брута. Наглядач, який відповідає за буйволів, нічого не знає. Брут не нападав, він захищався. Дозвольте, я розкажу вам усе до ладу.
Комендант усміхається.
— Слухаю вас.
— … Тепер ви, пане коменданте, самі бачите, що на мого буйвола напали, — скінчив я розповідь. — Навіть більше, коли б я не випряг Брута, Дантон убив би його, бо в ярмі Брут не міг захищатися.
Приходить наглядач, що відповідає за буйволів.
— Добрий день, пане коменданте. Я вас шукаю, Метелику. Сьогодні вранці ви вийшли з табору так, ніби на роботу. Але ж ви більше не працюєте?
— Я вийшов, пане Ангості, щоб подивитися, чи міг я перешкодити буйволам битись. І пересвідчився, що, на жаль, не міг, бо вони тоді просто оскаженіли.
— Може, це й так, але тепер Ви все одно більше не водитимете буйвола, я вам уже сказав. А втім, у неділю вранці його однаково заб’ють, буде м'ясо для каторжан.
— Ви цього не зробите?
— Невже ви мені завадите?
— Не я, а комендант.
— Слухайте, Метелику, чого ви берете це так близько до серця?
— Бо воно мені болить! Я ж бо водив Брута, він мій товариш.
— Товариш? Буйвіл?! Ви глузуєте з мене?
— Він вважає, що Брут не винен. Вислухайте його, — сказав комендант.