— Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — повторює Карбоньєрі.

Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі.

— Майте ж голову на в’язах! — кажу я. — Скільки нас?

— Дев’ятеро.

— Облиште зброю. Я вб’ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту?

— Ні.

— А ти?

— Ні.

— Теж ні.

— А ти?

— Я нічого про нього не знав.

— Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте?

— Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут.

— А якщо перемогли каторжани?

— Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви?

— Ми теж не хочемо, — в один голос відповідають усі восьмеро, зокрема й Жан Карбоньєрі.

Я й словом не прохоплююся про свій здогад: якщо постріли стихли, це означає, що каторжани зазнали поразки. Адже різанина, яку вони задумали, не могла б припинитися так швидко.

З’являються знавіснілі наглядачі. Вони б’ють прикладами й ногами каторжан, які перетягували каміння, потім заганяють їх до крайнього корпусу й самі заходять туди. Там наглядачі починають несамовито трощити, топтати й викидати на подвір’я гітари, мандоліни, шахи, шашки, табурети, пляшки з олією, цукор, каву та білий одяг. Вони мстяться каторжанам за все, що не дозволено правилами.

Лунають два постріли, певне револьверні.

Таке діється, мабуть, в усіх восьми табірних корпусах. У дверях крайнього з’являється голий чоловік. Наглядачі, осипаючи нещасного градом ударів, женуть його до карцеру дисциплінарної в’язниці.