Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев’яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти— на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини.

У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з її дочками. Погладжуючи їхні біляві голівки, я думаю: «Як же важко іноді сказати, в чому полягає твій обов’язок!» Цій родині загрожує велика небезпека, якщо ті двоє бевзів не відмовляться від свого наміру. Наглядачі повірили Жіразоло не до кінця й не розлучили їх, а лише відіслали на Сен-Жозеф. Але якщо я попрошу розлучити їх, то цим тільки підтверджу, що донощик мав рацію. Як тоді поведеться охорона? Ні, ліпше я мовчатиму.

Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його «казана». У нашому «казані» нас четверо: «П’єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, — корсіканець Марсорі і я.

Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв’язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива.

Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять:

— Це бунт!

— Бунт? Який бунт? — навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю.

До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці.

— Це бунт, Метелику! — шепоче Жан.

— Який бунт? — холодно питаю я. — Я нічого не знаю.

Постріли не стихають. До корпусу вбігає П’єро Бовдур.

— Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів!