Принаймні мені хочеться побути на самоті, і я лягаю у свій гамак. Потім відчуваю, як по мені ковзає чиясь рука й тихенько забирає в мене ножа. Чути, як хтось у темряві шепоче:

— Спи, Метелику, спи спокійно. Ми по черзі чатуватимемо.

Мого друга так грубо, так підступно вбито без серйозної причини. Вірменин убив Матьє за те, що тої минулої ночі, граючи в карти, наполіг, аби він заплатив програну ставку в сто сімдесят франків. Той йолоп відчув себе ображеним, бо його примусили підкоритися в присутності тридцяти-сорока картярів. Опинившись між Матьє та Гранде, він був змушений заплатити.

Вірменин підступно вбив людину, яка була таким самим шукачем пригод, як і він сам. Це вбивство дуже вразило мене, і я відчув деяку полегкість тільки тоді, коли дізнався, що вбивці прожили після свого злочину лише кілька годин. Хоч це дало мені розраду.

Гранде, наче тигр, із швидкістю, гідною чемпіона з фехтування, накинувся на них і пробив їм обом горлянки, вони навіть не встигли захиститися. Я уявляю собі: місце, де вони попадали, мабуть, залите кров’ю. Мені кортить спитати: «Хто їх затягнув до клозета?» Та ні, я не стану розмовляти. Заплющивши очі, бачу, як заходить трагічно червоно-фіолетове сонце, освітлюючи своїм останнім промінням ту дантівську сцену: акули б’ються за мого друга…

І ту постать, що стоїть уже без рук і прямує просто на човен!.. Отже, то правда, що дзвін скликає акул і ті негідниці знають, що, коли він б’є, їм приносять їсти… Перед моїми очима й досі стоять десятки плавників, які, відсвічуючи тьмяним сріблом, кружляють, наче підводні човни… Справді, їх було понад сто… Для мого друга вже все скінчилося: «шлях занепаду» привів його до свого кінця.

Загинути від удару ножем у сорок років за якусь дрібницю! Сердешний друже! Я більше не можу цього терпіти. Ні, ні, ні! Хай краще мене з’їдять акули, але живцем, коли я ризикуватиму за свою свободу, без мішків від борошна, без каменя й мотузки. Якщо вони мають зжерти мене, то хай зжеруть живцем, коли я діставатимусь до Великої Землі.

Годі, годі терпіти! Годі готуватися до добре спорядженої втечі! Треба дістатися на Дьябль, наповнити два мішки кокосовими горіхами й віддатися на милість Божу!

Зрештою, тоді стоятиме тільки питання про фізичну витривалість. Сорок вісім чи шістдесят годин? Чи таке довге перебування в морській воді не паралізує мені ноги, м’язи яких будуть увесь час напружені на мішках з кокосами? Якщо я потраплю на Дьябль, то проведу випробування. Передусім треба вирватися з Руайялю й потрапити на Дьябль. А тоді побачимо.