Поволі я підіймаюсь від пристані до табору. Ніхто не ступає поряд зі мною. Я поклав ноші собі на плечі й приходжу до плоскогір’я, де мій Брут нападав на Дантона. Я зупиняюсь тут і сідаю. Вже споночіло, хоч іще тільки сьома година вечора. На заході небо ще освітлене промінням сонця, яке вже сіло за обрій. Усе довкола огорнула темрява, яку в одному місці розтинає сніп проміння острівного маяка, і я відчуваю щем у серці.

Прокляття! Ти забаг побачити похорон і до того ж похорон свого друга? Тож ти й побачив! Почув, як б’є дзвін, і побачив усе інше. Ти задоволений? Твоя хвороблива цікавість удоволена.

Лишається поквитатися з типом, який убив твого друга. Коли? Цієї ж ночі? Чому цієї ж ночі? Це надто рано, той тип буде дуже обережний. Їх шість у їхньому «казані».

У цьому ділі не слід квапитися. Треба з’ясувати, на скількох чоловік я можу покластися. На чотирьох, крім себе самого, отже, нас буде п’ять. Непогано. Ліквідувати цього типа! Так, а потім мені слід буде перебратися на острів Дьябль. Там я не робитиму ніякого плоту, не готуватимусь, а візьму два мішки, наповню їх кокосовими горіхами й кинусь на них у море. З того острова відстань до берега відносно коротка, якихось сорок кілометрів по прямій лінії. Коли зважити на хвилі, вітри й припливи та відпливи, то ця відстань може зрости до ста двадцяти кілометрів. Отже, питання полягає тільки в тому, щоб вистояти. Я людина міцна, і повинен витримати дві доби в морі верхи на мішках.

Беру ноші й простую до табору. Коли підходжу до дверей, мене, дивна річ, обшукують. Ніколи цього не було. Наглядач особисто забирає в мене ножа.

— Ви хочете, аби мене вбили? Навіщо ви роззброюєте мене? Хіба ви не знаєте, що, вчинивши так, посилаєте мене на неминучу смерть? Якщо мене вб’ють, то в цьому буде ваша вина.

Ніхто ні слова не промовляє до мене — ні наглядачі, ні тюремники. Вони відчиняють двері, і я заходжу до корпусу.

— Але ж тут нічого не видно, чому в цій залі горить лише одна лампа замість трьох?

— Метелику, ходи сюди, — тягне мене за рукав Гранде. В залі не чути звичного гамору. Відчуваєш, ніби щось серйозне має статися або вже сталося.

— Я більше не маю ножа. Вони забрали його в мене під час обшуку.

— Він тобі не знадобиться цієї ночі.

— Чому?

— Вірменин та його друг у клозеті.

— Що вони там роблять?

— Лежать мертві.

— Хто їх уколошкав?

— Я.

— Ну й швидко ти поквитався з ними! А що кажуть інші?

— Їх залишилося четверо в їхньому «казані». Поло дав мені слово чоловіка, що нічого не робитиме й чекатиме на тебе, аби дізнатися, чи ти згоден, щоб на цьому справа скінчилася.