— Дай мені ніж.

— На, візьми. Я буду в цьому кутку, а ти сходи поговори з ними.

Я підходжу до їхнього «казана». Тепер мої очі вже призвичаїлися до сутіні. Нарешті я розрізняю їхній гурт. Справді, вони четверо стоять біля гамака, притиснувшись один до одного.

— Поло, ти хочеш поговорити зі мною?

— Еге ж.

— На самоті чи в присутності своїх друзів? Чого ти хочеш від мене?

З обережності я зупиняюсь за півтора метра від них. Відкритого ножа я сховав у рукаві, стиснувши в руці його руків’я.

— Я хотів би тобі сказати, що за твого друга, гадаю, вже досить помстилися. Ти втратив свого найкращого друга, а ми — аж двох. На мою думку, наше ворогування повинно на цьому скінчитися. Що ти скажеш на це?

— Поло, я візьму до уваги твою пропозицію. Зараз поки що можна зробити, якщо ви на те пристаєте, єдине: аби обидва «казани» цілий тиждень не воювали між собою. А тоді побачимо, що маємо робити. Згода?

— Згода.

І я йду від них.

— Що вони тобі сказали?

— Вони вважають, що за Матьє вже досить помстилися, вбивши вірменина й Безтурботного.

— Ні! — озивається Галгані. Гранде мовчить. Жан Кастеллі й Луї Гравон згодні з тим, що треба укласти угоду про мир.

— А що ти думаєш, Метелику?

— Передусім подумаймо, хто вбив Матьє? Вірменин. Гаразд. Я запропонував одну угоду. Я дав їм слово, а вони мені своє, що протягом тижня ніхто з нас нікому з них не метатиметься.

— Ти не хочеш помститися за Матьє? — питає Галгані.

— Друже, за Матьє вже дорого заплачено — двома смертями. Навіщо вбивати інших?

— Чи про намір вірменина знали тільки вони двоє? Ось про що треба дізнатися.

— На добраніч усім вам. Даруйте мені, я спробую заснути, якщо це мені вдасться.