Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.

— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.

— Візьміть, ось коробка «Голуаз».

— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.

— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.

— Ти бачив їх багато? І де?

— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.

— Так, на островах краще.

Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.

— Твоя жінка молода?

— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.

— Ти добре заробляєш?

— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.

Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.

— А ви, Метелику?

— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.

— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.

Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.

Я помираю від утоми, але заснути боюся. А що, як я помиляюсь у негрові? Що, як він тільки прикидається ягням і при нагоді схопить рушницю й уколошкає мене? Тоді він матиме подвійний виграш: і мене спекається, і одержить винагороду за те, що застрелив утікача.

Так, Жан чоловік розумний. Не зволікаючи, він мовчки вкладається спати. Я хочу зв’язати негра, але потім мені спадає на думку, що коли я міцно спатиму, він обережно перетре мотузок, і я навіть нічого не почую. Тож мені не слід засинати. Я не повинен довіряти людині, яка, цілком імовірно, має мене за розбійника.