Втеча з індокитайцями

Втеча з індокитайцями

Я сідаю останній. Шоколад відштовхує човен, і ми випливаємо на річку. У нас весла не лопатоподібні, а звичайні; одним орудує Кюїк-Кюїк на носі човна, другим — я на кормі. За дві години ми вибираємося на середину річки. Вже цілу годину йде дощ. Замість дощовика на мені пофарбований мішок, такі самі мішки накинули на себе й Кюїк-Кюїк та однорукий.

Річка швидка, раз у раз трапляються водоверті. Завдяки відпливу через три години ми вже минаємо обидва маяки. Я знаю, що море вже близько, адже маяки стоять у кінці гирла. Ми напинаємо вітрило та клівер і без пригод вибираємося з Куру. Потім стрілою прохоплюємося крізь вузький прохід, стрімко виходимо в море і швидко віддаляємося від берега. Попереду, за сорок кілометрів, шлях нам указує маяк на Руайялі.

Ще тринадцять днів тому я був за тим маяком на острові Дьябль. Цей нічний вихід у море, швидкий відрив від Великої Землі не викликає особливого захвату в моїх супутників. Ці діти природи не вміють так, як ми, європейці, виражати своїх почуттів.

Опинившись в океані, Кюїк-Кюїк лише каже:

— Ми легко вибралися з річки.

— Еге ж, — додає однорукий, — без труднощів вийшли в море.

— Я хочу пити, Кюїк-Кюїк. Налий трохи рому.

Кюїк-Кюїк наливає мені й сам випиває добрий ковток.

Я вирушив без компаса, але під час першої втечі навчився вести човен, орієнтуючись по сонцю, місяцю, зорях та вітру. Тож, не вагаючись, я беру курс на Полярну зорю і пливу на північ. Човен поводиться добре: м’яко підіймається на хвилях і майже не погойдується. Вітер дме досить сильний, і на ранок ми вже далеко від берега й островів Салю. Якби це не було ризиковано, то я проплив би повз Дьябль і ще раз залюбки подивився на нього.

Шість днів погода стоїть неспокійна, але без дощу й штормів. Сильний вітер відніс нас далеченько на захід. Кюїк і Хюе виявилися чудовими супутниками, вони жодного разу не нарікнули ні на негоду, ні на сонце, ні на нічний холод. Тільки одного індокитайці не хочуть робити — це бодай кілька годин посидіти за стерном, щоб я поспав. Три-чотири рази на день вони готують їсти. Кури в нас уже кінчились. Учора я жартома спитав Кюїк-Кюїка:

— Коли ми з’їмо твоє порося?

Він мало не завив від горя.

— Ця тварина — мій друг, тому, перше ніж заколоти її, вбий мене!

Мої товариші піклуються про мене. Вони не курять, щоб я довше мав що курити. Весь час тримають гарячий чай. Обидва роблять усе без зайвого нагадування.

Минув уже тиждень, як ми покинули берег. Я більше не можу. Сонце пече так немилосердно, що навіть мої звичні до цього супутники попеклися й стали червоні наче раки. Я збираюсь поспати. Прив’язую стерно й опускаю зовсім низько вітрило. Човен повільно пливе за вітром. А я сплю без задніх ніг майже чотири години.