— Хто ви за професією?

— Електрик.

— А вони?

— Куховари.

— Ви за кого — за де Голля чи за Петена?

— Ми нічого не знаємо. Ми в'язні і хочемо чесно жити на волі.

— Ми поселимо вас у камеру, але вона буде і вдень і вночі відчинена. А коли перевіримо ваші слова, випустимо вас. Якщо ви сказали правду, вам нема чого боятися. Зрозумійте нас, іде війна, і ми мусимо бути обережніші, ніж звичайно.

Одне слово, через тиждень ми опиняємось на волі. За цей час ми придбали пристойний одяг. Двоє моїх індокитайців і я — гарно вдягнені, з посвідками в кишені — вже стоїмо о дев’ятій ранку на вулиці.

Місто має двісті п’ятдесят тисяч населення і збудоване в англійському стилі: перші поверхи бетонні, решта — дерев’яні. На проспектах і вулицях повно людей: білих, чорних, шоколадного кольору, індійців, англійських та американських моряків. Опинившись у цій строкатій юрмі, ми аж п’яніємо. Нас переповнює така велика радість, що це, мабуть, видно по наших обличчях, навіть по обличчях індокитайців, бо багато людей дивляться на нас і всміхаються нам.

— Куди підемо? — питає Кюїк-Кюїк.

— Я маю одну адресу. Поліцейський негр сказав мені, що в Пенітенс-Ріверсі живуть двоє французів.

Розпитавши перехожих, ми довідуємося, що в цьому кварталі живуть самі індійці. Підходжу до поліцейського в білому мундирі й показую йому адресу. Перше ніж відповісти, поліцейський вимагає у нас посвідки. Я гордо показую свою.

— Дуже добре, дякую.

Перемовившись із вагоноводом, він садовить нас у трамвай. Ми їдемо від центру міста, й через двадцять хвилин вагоновод нас висаджує. Це має бути десь тут. Розпитуємо в людей. Один молодик киває нам головою, запрошуючи йти за ним. Підходимо до низенького будиночка. Цієї миті з нього виходять троє людей і широко розводять руками.

— Звідки ти взявся тут, Метелику?

— Важко повірити! — каже найстарший серед них і зовсім сивий. — Заходь. Я тут живу. А ці індокитайці з тобою?

— Так.

— Заходьте, ласкаво просимо.

Цього старого каторжанина звуть Огюст Гітту, він марселець. 1933 року його везли на каторгу разом зі мною на «Мартіньєрі». Гітту розповідає, що втік з каторги три роки тому. Двоє інших — Малий Луї з Арля й тулонець Жюло. Вони втекли після того, як відсиділи своє, бо їх примусили залишитися у Французькій Гвіані ще на стільки ж років, на скільки вони були засуджені (цей другий термін називають «дублем»).

У будиночку дві кімнати, кухня й майстерня. Ці троє виготовляють взуття з натурального каучуку, який збирають у джунглях. Каучук, розпарений в окропі, легко піддається обробці, але має один недолік: взуття з нього у спеку розм’якає, бо невулканізоване.