— Пливіть до венесуельського берега. Вас приймуть добре, будьте певні. Ми не можемо відбуксирувати вас, бо поспішаємо на маяк Барімас забрати серйозно поранену людину Не пробуйте плисти до Трінідаду, бо неодмінно наскочете на міну, і тоді…

Моряки гукають нам: «До побачення, хай вам щастить!» — і сторожовий катер пливе далі. Венесуельці залишили нам десять літрів молока. Напившись кави й молока, о десятій ранку я з сигаретою в зубах, нічого не остерігаючись, причалюю до піщаного берега, де вже зібралося чоловік з п’ятдесят. Цим людям, видно, цікаво, хто ж то приплив до них у човні зі зламаною щоглою й вітрилом, зробленим із курток, штанів та сорочок.

Зошит тринадцятий ВЕНЕСУЕЛА

Зошит тринадцятий

ВЕНЕСУЕЛА

Ірапські рибалки

Ірапські рибалки

Я відкриваю світ, людей і цивілізацію, досі зовсім мені невідомі. Перші хвилини на венесуельській землі дуже нас схвильовують, і треба мати неабиякий талант, щоб змалювати атмосферу гарячого прийому, який нам влаштували ці щирі люди. Чоловіки тут білі й чорні, але переважна більшість із них мовби засмаглі на сонці, в підкачаних до колін штанях.

— Бідолахи, який у вас страшний вигляд! — кажуть вони.

Рибальське селище, до якого ми потрапили, називається Ірапа, воно в штаті Сукре. Тутешні жінки зрілого й похилого віку — всі вони низенькі, але вродливі й граційні — стають нам санітарками, сестрами-жалібницями, названими матерями.

Селяни заводять нас на одне обійстя — тут уже висять під навісом п’ять вовняних гамаків і стоять стіл та стільці — і змащують наші тіла з ніг до голови какаовим маслом. Через тривале голодування наші організми трохи збезводіли, але ці люди з морського узбережжя знають, що тепер ми повинні багато спати і їсти маленькими порціями.

Ми лежимо на гамаках і дрімаємо, а наші сестри-жалібниці нас годують. Мене поклали на гамак зовсім знесиленого, і в напівсні я навіть не усвідомлюю, що зі мною діється.

Першу ложку чогось на зразок маніокової каші мій порожній шлунок не приймає. А втім, не тільки мій. Усі ми спочатку по кілька разів вибльовуємо їжу, якою нас годують із ложки жінки.

Люди в селищі надзвичайно бідні. Одначе кожен прагне чимось нам допомогти. Через три дні завдяки дбайливому догляду й нашій молодості ми починаємо вставати на ноги. Сидячи в затінку під навісом з пальмового листя, мої товариші цілими годинами розмовляють із місцевими жителями. Вони не такі багаті, щоб одразу всіх нас одягти. Тому поділилися на невеличкі групи. Одна дбає про Гітту, друга— про Депланка і так далі. З десяток людей піклуються й про мене.