Розчулившись, я хочу поцілувати руку цій благородній дівчині, але вона забирає її і ніжно цілує мене в щоку.

До селища приїздять чвалом вершники. Кожен має мачете — великий ніж, яким рубають цукрову тростину і який висить у них, мов шпага, на лівому боці, величезний револьвер у кобурі на правому боці, а також підперезаний патронташем, повним набоїв. Усі спішуються. До нас підходить чоловік років сорока з монголоїдним обличчям, індіанським розрізом очей та мідною шкірою. Він високий, стрункий, у великому брилі з рисової соломи.

— Добрий день. Я хефе сівіль, префект поліції.

— Добрий день, пане.

— Чому ви не повідомили нас, що у вас тут п’ятеро кайєннських утікачів? Вони вже цілий тиждень у селищі. Відповідайте.

— Ми чекали, коли в них загояться опіки й вони зможуть ходити.

— Ми заберемо їх до Гуїрії. По них приїде вантажна машина.

— Хочете кави?

— Так, дякую.

Ми сидимо колом і п’ємо каву. Я дивлюся на префекта й поліцейських. Вигляд у них не злий. У мене таке враження, ніби вони виконують наказ високого начальства, але самі з ним не згодні.

— Ви втекли з острова Дьябль?

— Ні, ми пливемо з Джорджтауна, з Британської Гвіани.

— Чому ж ви там не залишилися?

— Там важко заробляти собі на хліб.

Префект усміхається й каже:

— Гадаєте, тут вам буде краще, ніж у англійців?

— Атож. Ми ж бо, як і ви, латиняни.

До нашого гурту підходять ще сім-вісім чоловік. Попереду ступає сивий, середнього зросту чоловік років п’ятдесяти зі шкірою кольору дуже світлого шоколаду. Великі чорні очі світяться розумом і щирістю. Праву руку він тримає на руків’ї мачете, що висить при боці.

— Префекте, що ви збираєтеся робити з цими людьми?

— Відвезу до гуїрійської в’язниці.