— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.

Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.

Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.

— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.

Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.

— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.

Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.

Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в затоці Парія, і коли вода синя, а не жовтувата від наносів Оріноко, то це означає, що ми стоїмо на течії навпроти протоки. То що ж будемо робити? Треба проголосувати, один тут вирішувати не може, питання надто серйозне. Праворуч — англійський острів Трінідад, ліворуч — Венесуела. Де ви хочете висадитись? І самі ми, й наш човен у такому Стані, що треба якнайшвидше прибиватися до землі. Серед нас двоє вільновідпущених — Гітту й Барр’єр. Нам трьом — Шапару, Депланку й мені — загрожує більша небезпека. То нам і вирішувати. Що ви скажете?

— Краще пристаньмо до Трінідаду. Венесуели ми не знаємо.

— Здається, нам уже нема потреби вирішувати. Цей сторожовий катер вирішить усе за нас, — каже Депланк.

І справді, до нас швидко пливе сторожовий катер. Він зупиняється метрів за сто від човна. Якийсь чоловік на катері підносить до рота рупор. Мені впадає в око прапор. Він не англійський. Усіяний зірками й дуже гарний. Я ніколи в житті не бачив такого прапора. Мабуть, венесуельський. Цей прапор згодом стане «моїм прапором», прапором моєї нової батьківщини.

— Хто ви?

— Французи.

— Ви що — з глузду з’їхали?

— Чому?

— Ви прив’язалися до міни!

— Через те ви й не підпливаєте до нас?

— Звичайно. Швидше відв’язуйтесь!

— Гаразд.

Шапар за кілька секунд відв’язує вірьовку. Ми пришвартувалися до низки плавучих мін! Просто чудо, що ми не злетіли в повітря, пояснює нам капітан катера, до якого причалив наш човен. Венесуельські моряки подають нам із катера в човен каву, гаряче солодке молоко й сигарети.