Попервах Алістер почувався серед батаків боязко. Як там не є, а шепнули йому добрі люди, що канібалізм серед місцевих був реальною справою ще донедавна. І невеличка дружня порада — не пробуджувати в них первісні інстинкти. Філософія туземців жахнула Бойда своєю простотою. Вони вважали, що поїдаючи ворога, поїдали і його душу — тонді, котра у свою чергу повинна посилити тонді всіх учасників трапези, передавши їм якості убитого. Волосся ставало дибки від почутого. Тому Бойд, як тільки оселився у Тусуклаїнгу, скрізь кричав, що він патріот і друг отим туземцям.

Бойд міг забожитися, що подібної скарбонки не існує більше взагалі. Сейф стояв в кінці банківського сховища, по обидва боки якого до дверей тяглися квадратики вмурованих у стіни сталевих вічок. На кожному — порядковий номер. Попервах здалося, що то просто металева постать лева оберігає багатство, роззявивши гострозубу пащу у німій пересторозі. Цар звірів сидів, лапами підтримуючи черево, на якому значився порядковий № 1.

Коли вперше Бойд-молодший ступив на землю Тусуклаїнга, маючи за найкращу перепустку прізвище батька, тут була лише одна вулиця, що вела до порту. Праворуч — банк з єдиною на всю околицю пристійною вивіскою «Бойд банк», ліворуч — крамниця з баром, на другому поверсі — готель з червоним ліхтарем. Ясна річ, тільки для європейців. Якби таке компрометуюче сусідство трапилося Алістеру Бойду в Лондоні, про кар’єру фінансиста можна було забути. Тут — навпаки. Червоний ліхтар ще довго служив Бойду мало не ковенгардівською завісою лондонської опери, за якою ховалися клієнти, полагодивши свої справи у банку Бойда.

Потім ще кільканадцять разів наодинці Алістер обмацував лева, шукаючи бодай маленький натяк на те, де мало б бути місце, звідки відчинялася скарбонка. Однак усі спроби розбивались об німу вишкірену левову пащеку.

Але за тим, що хоронилося в череві лева, мали прийти. Єдиний охоронець банківського сховища місцевий старожил Фантабеан Калі, котрий працював ще із старшим Бойдом, показав молодому керуючому угоду, що висіла над сейфом № 1. Оренду заплачено золотом до двохтисячного року. Про це зроблено відповідний запис англійською мовою і підтверджено печаттю мерії міста Тусуклаїнга. На те Алістер тільки хмикнув. Хто ж знав, що колонія стане самостійною державою і треба буде рахуватися з її законами. Далі йшов текст, написаний на товстій шкірі невідомим Бойду індонезійським діалектом. Це було старобатакське письмо девангарі. Значення мав кожен зібраний у стовпчик знак, зовсім не схожий на букви сучасного індонезійського алфавіту з його латинським шрифтом. А внизу під нерозбірливими закарлючками підпису власника сейфа № 1 і необхідними печатками «Бойд банку» з дозволу нотаріуса йшов переклад англійською мовою. Текст, очевидно, був скороченим. З нього розважлива рука викинула усі пишні слова, котрими так полюбляють хизуватися туземці, залишивши саму суть. Переклад складався лише з одного речення: