— Гаразд, — сказала королева. — Залишається розв’язати ще одне питання. Чи бажаєте ви повінчатися напередодні поєдинку між маркізом Морелла та сером Пітером Брумом? Подумайте, донно Маргарет, перш ніж відповісти, бо, погодившись, ви дуже скоро можете стати вдовою, а якщо ви відстрочите цю церемонію, то можете ніколи вже не стати його дружиною.

Маргарет і Пітер перекинулись декількома словами, і Маргарет відповіла за них обох:

— Якщо мій коханий загине, — її ніжний голос забринів при цих словах, — усе одно моє серце буде розбите. Нехай я житиму решту своїх днів, зберігаючи його ім’я, щоб, знаючи про моє невигойне горе, ніхто не турбував мене своїм коханням. Я хочу залишитись його дружиною на небесах.

— Гарно сказано! — зауважила королева. — Ми оголошуємо, що вас повінчають у нашому соборі в Севільї напередодні того дня, коли маркіз Морелла і сер Пітер Брум зустрінуться в двобої. Крім того, щоб не було ніяких спроб заподіяти вам зло, — королева поглянула в бік Морелла, — ви, сеньйоро Маргарет, будете моєю гостею доти, поки залишите нас, аби повінчатись. Ви ж, сер Пітер, повернетесь до в’язниці, але користуватиметесь цілковитою свободою бачити кого забажаєте й ходити куди та коли заманеться, але під нашим захистом, оскільки й на вас може бути вчинено замах.

Королева замовкла, але несподівано пролунав, різкий, тонкий голос короля:

— Вирішивши питання лицарства та шлюбу, нам залишається розв’язати ще одне питання, яке я не хотів надавати ніжним устам нашої королеви. Ця справа стосується вічного життя людської душі й християнської церкви на землі. Нам заявили, що цей чоловік, Джон Кастелл, купець із Лондона, — єврей; заради вигоди він усе своє життя видавав себе за християнина, як такий одружився на християнці. Більше того, він є нашим підданим, бо народився в Іспанії, а отже, підсудний цивільним та церковним законам нашої держави.

Король зупинився. Маргарет і Пітер з острахом поглядали одне на одного. Лише Кастелл стояв нерухомо, хоча він знав краще, ніж хтось із них, що має настати за цими словами.

— Ми не судимо його, — вів далі король, — ми не маємо влади в таких високих питаннях, але ми зобов’язані передати його в руки святої інквізиції, щоб його судили там.

Маргарет голосно зойкнула. Пітер озирався по боках, немовби шукав допомоги. Ніколи в своєму житті він не був такий уражений. Маркіз Морелла всміхнувся вперше за цілий день. У всякому разі, одного ворога він позбувся. Кастелл підійшов до Маргарет і ніжно обняв її. Потім він потиснув руку Пітеру й промовив до нього: