— Що сталося?

Налякане, засмучене дитяче личко.

— Жінка, — белькоче він, — жінка, боже мій!..

— Вона викинулася з вікна, — каже хтось у білому фартусі. — З восьмого поверху. Лежить там. Ох…

Натовп посувається назад і раптом переді мною відкривається просвіток. Бачу на тротуарі скатертину, а під нею щось скоцюрблене, мале, — те, що недавно було людиною. Поруч лежить чобіток. Високий кремовий чобіток, вузький, елегантний.

— П'ять хвилин тому, — каже той, у білому фартуху, — вона ще замовляла таксі.

Закушую губу. Відчуваю у роті смак крові. Гарячково хапаю чемодан, квапливо видираюся з натовпу зівак.

Кінець Клер.

2

2

До кордону погода була гарною, але потім зіпсувалася. Над Рейнландом купчилися громаддя хмар. Ще кілька хвилин польоту, і машина почала знижуватися. Спалахнули світлові табло: «Застебнути ремені!», «Не палити!»

Лахміття хмар, потім суцільне «молоко». У віконечка лупить дощ. Літак пірнає у повітряну яму, вибирається з неї. Машину трусить, немов на бруківці. Склянка падає на підлогу, котиться по килиму.

Ревуть турбіни. Позаду хтось змагається з нудотою. У дощі пливуть ліхтарі, червоні попереджувальні сигнали. Останній зойк турбін, і «каравела» сідає. У гучномовці хрипить голос.

Дюссельдорф-Лохаузен.

Поллі стоїть біля виходу, засунувши руки у кишені пальта; в каптурі вона скидається на гнома.

— Дощ, — каже вона, але її очі з-під мокрих кучериків говорять щось більш миле. Мені хочеться стиснути її в обіймах, довести найвиразніше, який радий бачити її, та вчасно пригадую, як при такій самій спробі вже дістав відсіч. Тому стою тихо, лише дивлюся на неї.

— Старий їжачина, — раптом каже їжачок, стає навшпиньки і цілує мене — отак просто, при всіх, нібито вона, а не я, часто-густо спостерігала таке в Парижі.

Я б охоче продовжив цю поцілуйну церемонію, проте Поллі згадує основні принципи моралі і трясе головою.