Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову їжачок. І водночас — ні, не він. В її очах стільки серйозності, що це бентежить мене.

— Ти забув, — каже вона стиха, — що іноді жінкам доводиться захищати більше, ніж чоловікам.

— Більше? — всміхаюсь. — Що ж саме?

— Вас, — каже вона.

Дощ припустив ще дужче.

По асфальту лопотять важкі краплини. Калюжі киплять безліччю фонтанчиків. По ринвах плине темна каламутна вода.

До дерева притулений мотоцикл. Біля нього походжає чоловік, підняв комір пальта, руки засунув у кишені. Його волосся зовсім мокре. Я зупиняюсь. Це Мебіус.

— Прикрутіть трохи цей клятий дощ, докторе, — бурчить він. — Я мокрий до рубця.

Мотоцикл, напівтемна вулиця, Поллі. Мебіус дружньо підморгує їй. Він скидається на великого облізлого сенбернара, якому доручили охороняти кошеня.

— З якого часу, — питаю, — ви особисто займаєтесь такими справами?

Він витирає мокрий лоб.

— Гадаєте, я міг доручити це своїй дружині?

— Адже у вас багато людей.

— Якби так!

Поллі стоїть поруч, насунувши на лоба каптур, анічогісінько не розуміє з нашої розмови. Я дуже з цього радий.

— Щось трапилось? — питаю.

— Поки що нічого. Але, можливо, трапиться. Бо сьогодні ввечері — свято у вашому домі. Здається, вони там щось вигадають.

— Саме туди ми і йдемо.

Мебіус витягає руки з кишень.