2

Ще кілька днів тому я був співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

Конторою керує доктор Фассбендер-старший, людина, чий мізерний зріст перебуває у повному протиріччі з репутацією, якою він користується серед своїх клієнтів. Його клієнтура — всі поважні й впливові люди. Самого доктора — почесного президента багатьох клубів і члена щонайменше п'яти спостережницьких рад — вважають зіркою серед адвокатів вищого гатунку.

Про обох Саллівенів нагадує лише назва фірми та ще портрети в позолочених рамах, що висять у салоні для прийомів. Старший Саллівен помер 1956 року, а його брат трохи згодом повернувся до свого маєтку в Каліфорнії. Чи бере він діяльну участь у справах фірми, не знаю. Як наймолодшому адвокатові фірми, мені, певна річ, такі службові таємниці не звіряють.

Навіть Кріс, мабуть, нічого про це не відає, хоча існує дуже мало речей, які б залишалися поза її увагою. Бо Кріс — секретарка шефа. Вона гарна з лиця, досить розумна, дуже високої думки про себе і… моя родичка. Батько її, директор банкірського дому «Девріент і компанія», доводиться мені одночасно опікуном і дядьком. Саме він улаштував нас обох до «Саллівена, Фассбевдера і Саллівена».

Наше місце — в приймальні Фассбендера-молодшого.

Кріс передруковує мої довідки і висновки, часто пригощає мене кавою і має очі, наче навмисне створені для того, щоб виводити з рівноваги чоловіків з персоналу нашого бюро. На щастя, це все літні пани, яких мало цікавлять дівочі очі. Кріс для них — особа лише в розумінні цивільного кодексу, бо ніяких заслуг перед юриспруденцією у неї нема.

— Зайди до шефа, — сказала Кріс.

Була субота, кінець робочого дня. Погода — найгидотніша. Мене морозило. До того ж я не виспався.

— Він замовив кави?

— Ні. А що?

— Кава — це те, що мені зараз вкрай потрібно.

— Похмілля?

— Трохи є.

— Де тебе знову носило?

— Не будь такою цікавою.

— А вона хоч гарненька?

— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?

— Ні. Краще вже йди.