Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.

Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими. І хоча погляд їхній аж ніяк не був сердитий, у мене щоразу виникало відчуття, що торкаюся чогось холодного, слизького і гидкого.

Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.

Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.

— Можете сісти, пане Тердонк.

Я сів.

— Як давно ви у нас?

— Шість місяців.

— Увійшли в курс справи?

— Докладав усіх зусиль…

— Чув про це. Задоволені?

— Гм, гм… Так.

— Мій син цінує вас?

— Не знаю.

— Ви його не любите?

— Чи мушу я відповідати на це питання?

Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.

— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.

— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.

Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.