— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.

— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.

Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.

— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?

— Ні, звичайно.

— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.

Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.

Кріс щось друкувала.

— Ну, — спитала вона, — що там?

— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?

— Ні.

— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.

Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.

— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.

— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?

Вода булькала. Запахло свіжою кавою.

— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.

— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!

Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.