— Любий Лемке, чи не скажете мені, чого приїхали сюди начальники, яких ви охороняєте?

— Містере Кочеку, я певен, що ви знаєте це не гірш за мене!

— Хочу, щоб ви підтвердили…

— Будь ласка, підтверджую: вони приїхали сюди, щоб вести переговори з американцями. Наші керівники нарешті зрозуміли, що йдуть до катастрофи, і єдиний вихід із становища, яке створилося, — укласти мир із Заходом, щоб усією силою навалитися на росіян. Якщо не перемогти, то хоча б зупинити їх і не пускати до себе…

— Бачу, ви стали великим стратегом, Лемке! — Василь усміхнувся.

— Мимоволі станеш, коли навколо самі тільки твердолобі дурні!

— Чи будете ви на переговорах?

— Ні, звичайно. Мене далі фойє готелю «Савой» не пустять.

— Зробіть мені дружню послугу — назвіть прізвища і звання генералів, які беруть участь у переговорах.

Лемке довго мовчав, потім махнув рукою і назвав п'ятьох німецьких генералів.

Давши Лемке в нагороду пляшку рому і три блоки сигарет, Василь попрощався.

Подзвонив Маріньє і знову призначив побачення на набережній, біля човнової станції.

Маріньє був схвильований — Василь зрозумів це з перших його слів, як тільки вони сіли в човен і відчалили од берега.

— Я не спав цілу ніч, — почав француз. — Усе міркував про вашу пропозицію… Не знаю чому, але я надумав допомогти вам. У всій цій історії для мене є одне виправдання: американці справді діють нечесно, збираючись зраджувати своїх союзників. Сподіваюсь, нащадки не засудять мій вчинок і не визнають мене зрадником.

— Гадаю, що всі чесні люди віддадуть вам належне, — сказав Василь.

Вони умовилися, що Маріньє робитиме короткі нотатки про хід переговорів, а Василь придумає, як забирати їх, бо часто появлятися на вулицях чи в ресторані Маріньє не міг, щоб не викликати в американців підозри.

Василь і Стамбулов довго сушили голову над тим, як забрати нотатки в Маріньє. Вирішили, що найкраще, коли Маріньє робитиме нотатки на цигарковому папері, потім, поклавши його у порожню коробку з-під сигарет, в умовлений час, прогулюючись, кине їх за рогом готелю у ящик для сміття. Через деякий час своя людина дістане звідти коробку.

— Але для цього треба мати свого сміттяра, — сказав Стамбулов.

— Подумаємо і про свого сміттяра!..

Василь згадав тутешнього антифашиста Дікмана, про якого говорив йому колись «батько», і подався до нього. Дікман був повновидий, червонощокий, із гладко причесаним волоссям чолов'яга середнього віку. Він працював у конторі туристської фірми.