— І все-таки…

— Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо піднісши голову. Хай нам не влаштують урочистої зустрічі й не увінчають наші голови лавровими вінками. Але ми з тобою знаємо, як нам тут доводилося, знаємо: ми зробили все що могли. А зробити це було, слово честі, важко, страшенно важко!

Він поклав свою велику руку на руку Лізі, і жінка ніяково всміхнулася йому у відповідь.

ЕПІЛОГ

ЕПІЛОГ

У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка.

Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури.

— Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою.

— Хто ви і звідки? — поцікавився старшина.

— Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік.

Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав:

— Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може.

— Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин.

Старшина знову пішов до коменданта.

— Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа.

— Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним.

— Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами!