Одначе бог промовляв усе так само лагідно і не виявляв нічого ворожого в руці, що раз у раз підіймалась і спускалась. Білозуб переживав якесь двоїсте почуття. Його інстинкт обурювався, бо це ж стримувано й заперечувано його прагнення до особистої волі. А притім ніякого фізичного болю він не відчував, ба ще й навпаки, доторк руки виявився навіть приємним. Поволі й обережно рука стала чухати за вухами, і це було ще приємніше. Проте Білозуб усе ще не звірявся — по-давньому сторожкий, він побоювався якогось лиха й на зміну відчував то страждання, а то втіху, залежно, яке почуття брело в ньому гору.

— Ну й ну, щоб мене чорти вхопили!

Це скрикнув Мет. Він саме вийшов із хатини, рукави йому закасані, в руках миска з помиями, і тільки хотів він випорожнити ту миску, як раптом побачив, що Відон Скотт гладить Білозуба.

На звук його голосу Білозуб відскочив назад і грізно загарчав.

Мет подивився на свого господаря докірливо і з жалем.

— Коли хочете знати, містере Скотте, то їй-богу, що у вас сидить сімнадцять усяких чудних химер, і кожна йнакша!

Відон Скотт усміхнувся дещо зверхньо і, звівшись на ноги, підійшов до Білозуба. Заговоривши до нього ласкаво, він простяг руку і знову став легенько гладити його. Білозуб терпляче зносив пестощі й дивився підозріливо не на того, хто пестив його, а на того, хто стояв на порозі хатини.

— З вас, може, и першорядний гірничий інженер, — прорік погонич, — але ви чимало в житті втратили, що малим ще не втекли за яким-небудь цирком.

Білозуб знову загарчав на звук його голосу, однак цього разу не втік від руки, що пестливо гладила його по голові та шиї.

І це було для Білозуба початком кінця його попереднього життя, життя, де панувала сама ненависть. Нове й незмірно краще життя зазоріло для нього. Багато розуму й безмежного терпцю мав появити Відон Скотт, щоб здійснити таке. А Білозубові треба було аж зовсім переродитись. Він мусив стати глухим до вимог свого інстинкту й розуму, забути свій життєвий досвід і зректись минулого.

Життя, яким він знав його раніше, не тільки не мало місця на все те нове, з чим він тепер запізнався, але було зовсім протилежне цьому новому його життю. Коротше кажучи, якщо все взяти на увагу, то це нове життя вимагало від Білозуба куди більшої промітливості, аніж тоді, коли він із своєї охоти вийшов з Пустелі й визнав Сивого Бобра за пана. Тоді він був ще цуценям, сировим матеріалом, що йому оточення могло падати якої завгодно форми. Тепер була інша справа. Життя вже завершило свою роботу коло нього. Він мав уже затвердлу форму, він став «вовком-перебійцем», лютим і невблаганним, який не любив нікого і якого ніхто не любив. Змінитись йому тепер, це значило переродитись геть цілою вдачею, і то, коли вже в ньому не було гнучкої молодості, коли всі тканини його стали грубі й вузлуваті, коли з нього витворилась жорстока, незгодлива істота, коли дух його став неподатний, як залізо, а інстинкти й досвід виллялись у суворі правила, що визначали йому поведінку, вподобання і бажання.