Минали дні, і приязнь щораз більше переходила в любов. Білозуб сам це починав відчувати, хоч, звісно, не розумів, що з ним діється. Йому здавалось, що в нього всередині ніби якась порожнеча, голодна, жалібна й тужлива, і він відчував потребу її заповнити. Він зазнавав болю й тривоги, що зникали, коли з'являвся його бог. У такі хвилини Білозуба проймала дика, трепетна радість. Але варто було богові піти, як біль і тривога повертались, порожнеча всередині знов гнітила Білозуба, і незрозумілий голод шпигав його нещадно.

Білозуб поволі знаходив сам себе. Не зважаючи на достиглий вік, на дику затужавілість форми, що в неї він виллявся, вдача його переживала все нові зміни. В ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка його інакшала. Раніше він любив вигоди, боявся страждань і влаштовувався так, щоб мати одне й уникати другого. А тепер воно змінилося. Під впливом нового почуття, він заради свого бога часто терпів невигоди й страждання. Отож ранками, замість податися на пошуки їжі або ж лежати десь у захистку, він цілі години чекав коло незатишного порога хатини, щоб лиш побачити свого бога. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Білозуб вилізав з теплої нори, викопаної в снігу, щоб лиш почути його привітне слово й відчути доторк його руки. Він забував навіть поїсти, коли міг побути з своїм богом, дістати від нього ласку а чи провести його до міста.

Колишню приязнь заступила любов. Любов була той глибомір, що кинуто в ті глибини його єства, куди приязнь ніколи не доходила. І на відповідь із тих глибин постало щось нове — теж любов. На любов він відповідав любов'ю. Оце був у нього справдешній бог — бог любові, ясний і променистий, що при ньому природа Білозубова розбуяла, мов той цвіт на сонці.

Але Білозуб не дуже показував свої почуття. Задля цього він був уже немолодий і занадто ствердів у тій формі, в яку виллявся. Занадто був він стриманий, і занадто призвичаєний усамітнюватись. Надміру довго вироблялися в ньому його похмурість і відлюдькуватість. Він ніколи в житті не гавкав, і тепер теж не вітав свого бога гавканням. Він ніколи на нього не кидався радісно й не виказував палко своєї любові. Він навіть не вибігав йому назустріч, а чекав оддалеки, але чекав завжди. Його любов щось Мала спільне з обожненням, тихим і мовчазним. Вона світилася тільки йому в очах, що невідступно стежили за кожним рухом бога. Тоді ж коли Відон Скотт дивився на нього й розмовляв з ним, він ніяковів під натиском гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні.