Чоловіки перезирнулись. Очі Скоттові блищали.

— Ну-ну! — лишень і спромігся вражений Мет. За хвильку, прийшовши до тями, він додав: — Я ж завжди казав, що цей вовк — собака. Гляньте тільки на нього!

Після повороту свого навчителя любові, Білозуб швидко виходився. Він лишався в хатині ще дві ночі й один день, а потім вийшов надвір. Запряжні собаки тим часом забули про його силу, вони пам'ятали тільки, який він став плохий і кволий останніми часами, і, побачивши його, як стій на нього наскочили.

— Покажи-но їм, що ти вже вичуняв! — тішився Мет, стоячи на порозі. — Дай-но їм доброго чосу, вовче! Давай, давай, так їм!

Білозубові годі було й загадувати. Повороту улюбленого господаря вистачило, щоб життя забуяло в ньому знову, палке й неприборкане. Він бився, бо в душі у нього вирувала радість, і в бою давав вихід тому, чого не міг інакше виявити. Кінець міг бути тільки один: собаки порозбігалися, зазнавши ганебної поразки, і тільки як посутеніло, повернулись нишком один по одному, слухняно й принижено ознаймуючи покору Білозубові.

Вивчившись тулитися до господаря, Білозуб тепер став часто так пеститись до нього. Це було останнє слово його любові. Далі вже він не міг іти. Він взагалі дуже не любив, навіть не терпів, щоб до голови його торкалися. Це Пустеля в ньому промовляла, страх перед стражданням і пасткою вимагав уникати будь-якого доторку. Його інстинкт вимагав, щоб голова залишалася вільна. А тепер, притискаючись головою до господаря, він сам, по своїй волі ставив себе в безборонне становище, виявляючи цим свою безмежну довіру до нього і неначе кажучи: «Я віддаю себе на твою волю. Роби зі мною, що хочеш».

Якось увечері, невдовзі після свого повернення, Скотт грав з Метом у крибедж пізнім вечором.

— П'ятнадцять-два, п'ятнадцять-чотири, й ще два — буде шість, — лічив Мет, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезирнувшись, вони обоє скочили на ноги.

— Вовк зловив когось, — сказав Мет.

Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей.

— Візьміть вогонь! — гукнув Скотт, вибігаючи.

Мет вибіг услід за ним з лампою в руці, і при її світлі вони побачили на снігу горілиць якогось чоловіка. Руками він затулював собі лице й горло, силкуючись оборонити їх від іклів Білозуба. Небезпека справді була велика. Обидва рукави куртки в незнайомця, фланелева й перкалева його сорочки були геть подерті, а страшенно покусані руки заюшені кров'ю. Білозуб як скажений рвав його й намагався схопити за найслабше місце — за горло.

Скотт і погонич побачили все це в одну мить. Зараз же Відон Скотт схопив собаку за карк і відволік убік. Білозуб видирався, гарчав, але не кусався, а коли господар гостро крикнув на нього, хутко притих.