А потому настав день, коли крізь відчинені двері Білозуб побачив фатального чемодана. Він стояв на підлозі, і господар укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині заступилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Білозуб уже давно прочував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній. Його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.

Уночі Білозуб став вити, протягло, по-вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.

У хатині обоє чоловіків щойно обляглися.

— Він знову перестав їсти, — зауважив Мет із своєї лежанки.

Скотт щось пробурмотів, заворушивши коца.

— Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.

Коц на другій лежанці заворушився неспокійніше.

— Та заткайте рота! — гукнув з темряви Скоттів голос. — Гризете гірше за всяку бабу!

— А й правда, — відповів погонич, і Відон Скотт не був певен, чи той не глузує з нього.

Другого дня тривога й неспокій Білозубові ще побільшали. Він невідступно снував услід за господарем, коли той виходив надвір, і, як прикутий, сидів на порозі, коли той був у хатині. Крізь відчинені двері він міг бачити речі на підлозі. Поруч із чемоданом лежали дві полотняні торби й скринька. Мет скручував коци й хутро господаря в брезентовий мішок. Білозуб заскиглив, дивлячись на ці готування.

Пізніше прийшло двоє індіян, Білозуб бачив, як вони скинули собі на плечі багаж і спустилися з пагорба разом з Метом, що ніс чемодана й постіль. Білозуб не побіг за ними — його господар лишився в хатині. Мет незабаром повернувся. Скотт підійшов до дверей і покликав Білозуба всередину.

— Бідолаха ти, — ласкаво сказав він, чухаючи йому за вухами й плескаючи по спині. — Я рушаю в далеку дорогу, друже, а тобі не можна зі мною. Погарчи мені наостанці, гарненько погарчи на прощання.

Але Білозуб не хотів гарчати. Він подивився на господаря тужливо й допитливо і, притулившись до нього, засунув голову йому під руку.

— Пароплав! — гукнув Мет. З Юкону саме долинув хрипкий свисток річкового пароплава. — Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Та не баріться!

Обоє дверей хряснули водночас, і Відон Скотт почекав на Мета, поки той обійде хатину. За дверима враз розляглося чи то скигління, чи то ридання, а потім Білозуб став обнюхувати поріг.

— Глядіть же його, Мете. І пишіть мені про нього, — казав Скотт, коли вони сходили з пагорба.