Він усім членам Скоттової родини дозволяв гладити й пестити себе, але до жодного з них не ставився так, як до господаря. Ніякі їхні пестощі ніколи не могли видобути йому з горла ніжної нотки, і хоч як його спонукувано, він ані разу не притулився ні до кого головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й відданості він беріг тільки для господаря. Як на правду, то до всіх членів родини він ставився мов до майна, що належить його господареві.

Так само хутко навчився Білозуб відрізняти родину від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи їх не займав, — просто через те, що вважав їх так само за власність господаря. Між ними й Білозубом існував нейтралітет, та й годі. Вони варили їсти господареві, мили посуд, і ще багато дечого робили, як ото був Мет на Клондайку. Вони становили, одне слово, наче приналежність цієї садиби.

Поза садибою ще й більше було такого, що мусив навчитись Білозуб. Господареві володіння були дуже великі, проте й вони мали свої межі. Маєток закінчувався при дорозі, а далі йшли спільні володіння богів — вулиці та різні шляхи. Поза ж загородами були приватні володіння інших богів. Сила-силенна всяких законів правувала всіма цими речами й визначала поведінку кожної істоти. Але Білозуб не розумів мови богів, і коли навчався чогось, то тільки з власного досвіду. Він слухався своїх природних поривань, доки вони не призводили його до порушення якого закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.

Та найбільше важило Білозубові — це удар господаревої руки й докора в господаревому голосі. Білозуб відчував таку велику любов до господаря, що суворість його була йому дошкульніша за будь-який побій Сивого Бобра чи Красня Сміта. Від них терпіло його тіло, дух же лишався не зламаний і не переможений. А легкий удар від господаря майже зовсім не завдавав болю, зате допікав Білозубові куди глибше. Господар виявляв своє незадоволення, і Білозуб украй занепадав духом.

Але такі покари, правду кажучи, траплялися дужо рідко. Голосу господаревого цілком вистачало, щоб Білозуб зрозумів, так він повівся чи ні, і до цього голосу він достосовував свої вчинки. Цей голос був йому компасом, що показував шлях і допомагав орієнтуватись серед обставин нового краю й нового життя.

На Півночі єдиною свійською твариною був собака, а всі інші жили на волі і були законною здобиччю собаки — звісно, якщо він міг з ними впоратись. Давніше часто Білозуб живився з ловів, і йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже на початку побуту в долині Санта-Клара йому довелося про це дізнатись. Проходжаючись якось уранці, він завернув за ріг будинку і побачив курча, що втекло, мабуть, з курника. Зрозуміло, що Білозубові закортіло його з'їсти. Один-другий скік, зблиснули зуби, пролунав розпачливий крик, і промітного курчати не стало на світі. Воно було вгодоване, жирне й ніжне на смак. Білозуб облизнувся й вирішив, що дичина це непогана.