II

II

За тиждень Смок уже дістався до гір на південь від Індіяни. На вододілі поміж Індіяною та Клондайком він кинув санки й навантажив собак. Кожному з шести його кудлачів припало по п'ятдесят фунтів; собі самому він приділив теж таку ношу. Смок попереду пробивав плетеними лижвами стежку в м'якому снігу, а позаду ланцюжком тяглися його собаки.

Йому ще й як припало до душі таке життя — оця глибока полярна зима, безмовна пустельність та безкраї снігові обшири. де не ступала людська нога. Довкола височіли крижані верхів'я, безіменні й не занесені на карту. І ніде в непорушному повітрі не завважувало око димка від мисливського табору. Він сам-один йшов цими німотними незвіданими просторами, але самотність аніяк не гнітила його. Він усе це любив: і цілоденну працю, і гризотню собак, і густі сутінки над табором, і мерехтіння зірок над головою, і полум'яну пишноту північного сяйва.

Та найбільше він любив ту пору, коли таборився на ніч. Це була незабутня картина, і він знав, що бажання намалювати її повік його не облишить: утертий сніг, розпалене багаття, на щойно зрубаному ялиновому гіллі спальне заяче хутро; напнута парусина, що затримує і відбиває жар вогнища; закіптюжений кавник, казанок на колоді; мокасини, настромлені на патики, щоб просохли; лижви стійма в снігу. А по той бік багаття тиснуться до вогню задумливі й жадливі, пелехаті й припалі інеєм собаки, що пухнастими хвостами прикривають собі лапи, і ще зусібіч — мур непроглядної пітьми.

Такої часини Сан-Франціско, «Хвиля» й О’Гара здавалися страшенно далекими, давно загубленими тінями химерних снів, що, може, ніколи й не снилися. Тепер йому не вірилося, що він жив давніше якимось іншим життям, і вже зовсім неймовірною здавалася думка, що він колись бабрався в каламутному потоці міської богеми. На самоті, не маючи з ким словом перекинутись, він думав багато, глибоко й просто. Смока жахнуло, скільки він змарнував років, живучи в місті, поглинаючи нікчемність шкільних та книжних філософій, претензійний цинізм художницької та журналістської братії, лицемірство діловиків у їхніх клубах. Бо ж вони не відали, що таке справжній апетит, чи сон, а чи здоров'я, вони ніколи не зазнавали дошкульного голоду, болісно солодкої знемоги, не відчували, як вирує дужа кров у жилах, збурена тяжкою роботою, наче вином. І весь той час ця чудова, мудра, спартанська північна країна існувала поруч, а він навіть не знав про неї. Дивно, як це він, явно створений для цього суворого життя, ніколи не відчув бодай найменшого поклику, що знадив би його сюди. Та з часом це таки сталося.