Лабіскві була невтомна, вона знов і знов дивувала Смока своєю невичерпною енергією, силою тіла й духу. І бадьорість її не була силувана. Щоразу, зустрівшися з ним очима, вона всміхалася, а коли ненароком торкалась його руки, то пестливо затримувала на ній свою долоню. Та тільки-но погляд дівчини звертався до Маккена, як обличчя її ставало тверде й безжальне, а в очах спалахував ворожий вогник.

Вночі знявся вітер зі снігом; цілий наступний день вони наосліп пробиралися крізь хугу і не помітили струмка, річищем якого треба було завернути до перевалу на заході. Два дні проблукали вони в горах, аж нарешті вибралися туди, де весна ще й не починалася навіть.

— Індіяни загубили наш слід, то чом би нам хоч день не перепочити? — благав Маккен.

Але дозволити собі таке вони не могли. Смок і Лабіскві добре усвідомлювали небезпеку. Вони заблудили високо в горах, де не було ніякої дичини, ніякого бодай сліду. День у день пробиралися вони карколомними зламами гір, лабіринтами ущелин та долин, що майже ніколи не приводили на захід. Потрапивши в таку ущелину, вони мусили йти до кінця, тому що обабіч стриміли обмерзлі шпилі та крутовизни, грізні й неприступні. Неймовірні труднощі долали вони, холод знесилював їх, проте їм довелося ще більше урізати свою мізерну денну пайку харчів.

Якось уночі Смока розбудили звуки боротьби. Хтось хрипів і задихався на тому місці, де спав Маккен. Смок копнув ногою багаття і при світлі його побачив Лабіскві: схопивши ірландця за горло, вона силкувалася вирвати в нього з зубів шматок м'яса. Смок побачив, як дівчина блискавичним рухом вихопила ножа з піхов у себе на поясі.

— Лабіскві! — владно гукнув він. Її рука завмерла в повітрі.

— Не треба, — сказав він, підійшовши до неї.

Вона аж тремтіла з гніву й ще якусь мить вагалася, та потім неохоче опустила руку й сунула піж у піхви. Немов побоюючись, що не зможе стриматися, дівчина відійшла до багаття й підкинула гілля у вогонь. Маккен сів і, пойнятий ляком та люттю, щось забелькотів, зриваючись то на скиглення, то на гарчання.

— Де ти взяв м'яса? — спитав Смок.

— Обшукай його, — сказала Лабіскві.

Це були її перші слова, бо голос їй і досі уривався з ледь стримуваного гніву.

Маккен спробував було пручатися, але Смок скрутив його, обшукав і витяг у нього з-під пахви шмат оленини, захований, щоб одігріти. Лабіскві тим часом кинулася до Маккенового мішка й розв'язала його. Раптовий її вигук примусив Смока озирнутися. З мішка посипалися мох, глиця, тріски — всіляке сміття, що він понапихав туди замість м'яса, аби мішок став легший, але форму й розміри зберігав ті самі.