О першій годині розтоплена сонцем снігова кора вже не витримувала вузьких лижв, а ще за годину почали провалюватися й плетені. Втікачі отаборилися і вперше поїли. Смок перевірив запас харчів. Маккен захопив їх із собою зовсім мало, напхавши мішка мало не доверху шкурками сріблястої лисиці.

— Ти диви, я й сам не знав, що їх так багато, — пояснив він. — Я ж збирався поночі. Зате знаєте, скільки за них дадуть! Та й у нас же є рушниці — вполюємо дичини скільки хоч!

— Вовки тебе вполюють скільки хоч! — із серцем кинув Смок, а очі Лабіскві спалахнули гнівом.

Удвох вони прикинули, що харчів вистачить на місяць, якщо бути ощадними й не наїдатися досхочу. Лабіскві зажадала, щоб і їй дали нести частину вантажу; посперечавшись із нею, Смок таки здався і розділив вантаж на три рівні за вагою й розміром клунки.

Наступного дня струмок вивів їх на широку гірську долину. Поки втікачі перетинали її, снігова кора почала танути, і вони насилу, вже провалюючись у сніг, дісталися до твердішого покриву на схилі нового хребта.

— Ще десять хвилин, і ми б застряли в долині, — сказав Смок, коли вони зупинилися перепочити на голій вершині. — Тепер ми піднялися на добрих тисячу футів.

Але тут Лабіскві мовчки вказала на долину. На снігу між деревами Смок побачив п'ять майже непорушних темних цяточок.

— Це молоді мисливці, — зауважила дівчина.

— Вони провалюються по самі стегна, — сказав Смок. — Сьогодні їм уже не вибратися на твердий сніг. Ми випередимо їх на кілька годин. Гайда, Маккене. Мерщій. Їстимем, коли вже не зможемо йти далі.

Маккен аж застогнав, але в кишені в нього вже не було оленячого сала, і він поплентався слідом за ними, уперто тримаючись позаду.

Вони знову йшли долиною, але ще на більшій висоті; тут крига почала ламатися під ногами тільки о третій годині дня, а на цей час вони добулися в тінь попід горою, де сніг уже знову підмерзав. Лише раз вони зупинилися, дістали відібране в Маккена сало і, жуючи, пішли далі. М'ясо геть наскрізь промерзло, і його можна було їсти, лише розігрівши на вогні; зате сало кришилося в роті й трохи втишувало нестерпний голод.

На дев'яту годину, коли небо затягло хмарами й тривалі сутінки перейшли, нарешті, в непроглядну темінь, утікачі отаборилися у гайку карликових ялинок. Маккен жалібно скиглив. За дев'ять років життя в Арктиці він нічого не навчився: дорогою Маккен наковтався снігу й тепер, мало що втомлений цілоденним переходом, то ще мусив терпіти біль у пересохлому запаленому горлі. Скоцюрбившись коло багаття, він стогнав і зойкав, поки Смок з Лабіскві лаштували на ніч спальні хутра.