Чарлз Крейтон знизав плечима.

— Тоді ось що, — вів далі Тарвотер. — Для тебе знайдеться робота в мене на фермі, поки роздобудешся знову на свою комерцію.

— Я б керував вашими справами… — зразу пожвавішав Чарлз.

— Е, то вже ні, добродію, — рішуче відмовив Тарвотер. — Але там у мене завжди знайдеться яма, що її треба для стовпа викопати, або дрова, що їх треба нарубати, та й клімат у нас чудовий…

Тарвотер повернувся додому як справжній блудний дідусь, і для нього зарізали й засмажили вгодованого тельця. Але перш ніж сісти за стіл, він побажав пройтися по своєму маєтку. І всі його кревні й богом дані сини й дочки мусили йти з ним і улесливо заглядати в його старечі гудзуваті руки, що порядкували півмільйоном. Він ступав попереду й навмисне говорив неймовірні дурниці, проте жодна з них не викликала заперечень у його почту. Старий зупинився біля зруйнованого водяного млина, що його сам колись спорудив з доброго дерева, і обличчя йому засяяло радістю, коли він глянув на весь обшир Тарвотерової долини, на далекі горби аж ген перед верхів'ям гори Тарвотер — усе це тепер знов належало йому.

Нараз щось кумедне спало старому на думку, і, щоб приховати веселі вогники в очах, він одвернувся й висякав носа. У супроводі цілої родини підійшов він до старої трухлявої клуні й підняв з землі почорнілу від часу голоблю.

— Вільяме, — сказав він. — Пам'ятаєш нашу розмову саме перед тим, як я вирушив на Клондайк? Авжеж-бо, пам'ятаєш, Вільяме. Ти сказав мені тоді, що я навіжений. А я тобі відповів, що якби я посмів своєму батькові таке сказати, він би мені голоблею всі ребра перелічив.

— Та то я жартома, — намагався викрутитись Вільям.

Вільям був сивуватий чоловік років сорока п'яти. Його дружина й дорослі сини стояли тут-таки, поряд, зчудовано дивлячись на діда, котрий навіщось скинув піджака й дав його потримати Мері.

— Ходи-но сюди, Вільяме, — владно наказав він. Ні в сих ні в тих Вільям неохоче підійшов.

— Ото покуштуй, синку, чим мене не раз частував мій батько, — примовляв старий Тарвотер, заходившись лупцювати сина голоблею по спині та по плечах. — Вважай, я по голові тебе не б'ю. А от мій батько був такої запальної вдачі, що, бувало, зовсім забуде про голову, б'є куди попадя. Та не дриґай так ліктями, а то ще й по кістці ненароком улучу. А тепер скажи мені, синку, чи сидить ще у твоїй голові думка, що я навіжений?

— Ні! — зарепетував Вільям, пританцьовуючи з болю. — Ти не навіжений, батьку! Кажу ж бо, ні!

— Отож-бо й є, — розважливо мовив старий і, кинувши набік голоблю, почав натягувати піджака. — А тепер ходімо всі обідати.