А мені ж було тільки дев'ятнадцять, коли дядько Роберт надумав видати мене заміж. Що я розуміла? Дядько Роберт поговорив зі мною. Пояснив, що багатства й грунти Гаваїв почали переходити до рук гаоле, білих. Гавайські ватаги поступово втрачають свої володіння. Їхні дочки одружуються з гаоле і забирають у посаг землі, які потім під рукою їхніх білих чоловіків стають багатими квітучими маєтками. Він згадав про діда Роджера Вілтона, що дістав за бабунею неродючі, занедбані грунти, розширив їх і створив там ранчо Кілогани…

— Навіть тоді воно поступалося тільки Паркеровому ранчо! — гордо зауважила Марта.

— І він сказав мені, що якби наш батько був такий завбачливий, як дід, то половина Паркерової землі відійшла б до Кілогани, і вона стала б найкращим ранчо на Гаваях. І сказав, що яловичина ніколи не подешевшає. І що майбутнє Гаваїв — цукор. Це було п'ятдесят років тому, а він ні в чому не помилився. Він ще сказав, що молодий гаоле Джордж Кастнер далеко бачить і далеко піде, а нас, дівчат, багато, грунти ж Кілогани за правом одійдуть хлопцям, і коли я одружуся з Джорджем, то майбутнє моє буде забезпечене.

Мені було тільки дев'ятнадцять років. Я щойно вернулася з Королівської школи, — тоді наші дівчата ще не їздили вчитися в Сполучені Штати. Ти, сестро Марто, одна з перших дістала освіту на континенті. І що я тоді знала про кохання й коханців, а надто про подружнє життя? Всі жінки виходили заміж. Це їхнє призначення в житті. Мати, бабуся й прабабуся — геть усі свого часу одружувалися. Отже, мені випадає в житті вийти заміж за Джорджа Кастнера. Так сказав дядько Роберт, а я знала, що він дуже мудрий. Отак я й почала жити з своїм чоловіком у сірому будинку в Наталі.

Ти його пам'ятаєш. Жодного деревця — тільки трава хвилею перекочується по рівнині. Вдалині — гори, внизу — море, і вітри — вітри Ваймеа й Нагала, вони обидва нам добре надокучили, та ще й вітер Кона. А все ж я б на лих не дуже зважала, не більше ніж у Кілогані і в Мані, якби мій дім не був такий сірий і мій чоловік також. Ми жили самі. Він був управителем Нагальського маєтку Гленів, що повернулися до Шотландії. Тисячу вісімсот доларів на рік, та ще корови, коні, пастухи до наших послуг і будинок на ранчо, — ось що він мав за свою працю…

— На той час це була чимала платня, — мовила Марта.

— Але для Джорджа Кастнера і за те, що він робив для них, це була надто дешева винагорода, — заперечила Бела. — Я прожила з ним три роки. І за цей час не було ранку, щоб він устав пізніш, як о пів на п'яту. Він був відданий своїм господарям душею і тілом, чесний до краю, — ніколи не обдурив їх ані на цент, не шкодував для них ні часу, ні сили. Може, тому наше життя й було таке сіре. Але ти послухай, Марто. Із тих своїх тисячі вісімсот доларів він щороку заощаджував тисячу шістсот. Ти тільки подумай! Ми вдвох жили на двісті доларів у рік. На щастя, він не курив і не пив. І ми ще й одягалися на ті гроші. Я сама шила собі сукні. Можеш уявити, які вони були препогані. Пастухи нам тільки рубали дрова, а всю хатню роботу я порала сама — куховарила, прала, прибирала…